Слава ЗСУ!

Вони їхали навпростець, видолинками, по дну яких текли струмки, притоки Олави, що гнали темну від торфу воду через кам’яні перекати й завали зі старих стовбурів. Над одним із таких струмків Рейневан побачив Пралю.

її не помітив ніхто, крім нього й Самсона. А вона, хоча загін перетинав струмінь всього за якихось двадцять кроків від неї, взагалі не підняла голови. Вона була дуже худа, худину фігури додатково підкреслювала тісна сукня. Обличчя Рейневан не бачив: воно було повністю заховане під довгим прямим темним волоссям, яке спадало аж до води, над якою вона прала, повільна течія пестила його. У восково-білих, занурених аж по лікті руках вона тримала сорочку або гезло, терла й товкла ритмічними, жахливо повільними рухами. З гезла, мов дим, вибухали пульсуючи хмарки крові. Кров вилася у воді, забарвлювала її в темно-червоний колір, рожевою піною омивала коліна коней.

Повіяв вітер, раптовий, злий вихор, засмикав зеленим уже гіллям, зірвав зі схилу яру куряву торішнього засохлого бур’яну. Рейневан і Самсон замружили очі. Коли їх розкрили, видиво зникло.

Але водою далі текла кров.

Якийсь час вони мовчали.

- Їдемо? - Самсон нарешті відкашлявся. - Чи вертаємося?

Рейневан не відповів, ударив коня шпорами, поспішаючи за Пухалою і поляками, які вже зникали серед зеленіючих вільх.

* * *

Біля наступного яру вони потрапили в засідку.

* * *

З протилежного схилу, з чагарнику, гримнули постріли, дзенькнули тятиви, на поляків упав дощ куль і стріл. Закричали люди, заверещали коні, кілька стало дуба, падаючи вниз, на дно яру. Між ними був кінь Самсона.

- Ховатися! - гаркнув Пухала. - З коней і ховатися!

Чагарник знову заспівав дзенькотом тятив, знову засичали стріли.

Рейневан відчув удар у плече, такий сильний, що звалився на землю, невдало, на засланий мокрим листям схил. Листя було слизьке, як мило, він з’їхав по ньому на дно, лише там, намагаючись піднятися, побачив оперення стріли, що стирчала під ключицею. “Господи, тільки щоб не артерія”, - подумав він, перш ніж його пройняла слабкість.

Він бачив, як Самсон виборсується з-під убитого коня, як піднімається, встає. І як падає, з закривавленою головою, ще перш ніж з чагарнику відзвучав оглушливий гуркіт рушниці.

Рейневан закричав, крик був заглушений черговим залпом з пищалей. Западину цілком затягнуло димом. Свистіли стріли. Завивали поранені.

Хоч руки й ноги були мов солом’яні, а кожен рух викликав спазми болю, Рейневан доповз до Самсона. Навколо голови гіганта вже встигла розлитися велика калюжа крові, але Рейневан бачив, що куля тільки ковзнула по скроні. “Череп, - подумав він. - череп може бути все-таки ушкоджений. До біса, та він напевне ушкоджений. Його очі...”

Очі Самсона, сповиті імлою, раптом затанцювали в очних ямах. Ошелешений Рейневан побачив, як голова велетня затряслася, губи скривилися, з них потекла слина. З горла, здавалося, зараз почне рватися крик.

- Темно... - забелькотів він невиразно, не своїм голосом. - Темно... Похмуро... Ісусе... Де я? Тут ніч... Хочу додому... Додому! Де я...