Слава ЗСУ!

Рейневан, наляканий, притиснув до його кровоточивої скроні долоню, прошептав - а радше проскрипів - завчену формулк чару Алкмени. Він відчував, як його охоплює холод, що поширюється від плеча, від стріли, що стирчить під ключицею. Самсон шарпнувся, махнув рукою, ніби щось відганяв. Раптом подивився притомніше. Розумніше.

- Рейневане, - важко дихаючи, вимовив він. - Щось... Щось зі мною діється... Поки можу... Скажу тобі... Мушу тобі сказати...

- Лежи спокійно... - Рейневан від болю кусав губи. - Лежи...

Очі Самсона за одну секунду заснувалися імлою і тривогою.

Велетень заквилив, заридав, згорнувся у позі плоду.

“Заміна стається, - голова Рейневана йшла обертом, у ній пролітали спогади й асоціації. - Хтось від нас іде, хтось до нас приходить. Монастирський дурник повертається з пітьми, у яку помандрував, повертається в свою земну оболонку. Negotium, що звикло крокувати в пітьмі, відходить у пітьму. Повертається о себе. Мандрівець, Viator, повертається до себе. Те, що не вдалося чарівникам, на моїх очах чинить Смерть.”

Біль напружив його знову, спазм стиснув легені й гортань, повністю позбавив панування над ногами. Тремтячою рукою обмацав спину. Як він і сподівався, з його лопатки стирчав наконечник. І сильно звідти лилося.

- Гей ви, курвячі сини! - гукнув хтось і з чагарнику за яром. -Єретики! Псявіри безбожні!

- Самі ви курвячі сини! - гукнув у відповідь з другого боку яру Добко Пухала. - Папісти грані!

- Хочете битися? То ходіть, курва ваша мати, на наш бік!

- Ходіть ви, курва ваша мати, на наш!

- Ми накопаємо вас у дупу!

- Це ми накопаємо вас у дупу!

Здавалося, що мало вишуканий і до болю тривіальний обмін думками триватиме до безкінечності. Але не тривав.

- Пухало? - запитав з недовірою голос із чагарнику. - Добеслав Пухало? Венявчику?

- А хто, курва, питається?

- Отто Ностіц!

- О, курва! Грюнвальд?

- Грюнвальде! День Розіслання Апостолів, тисяча чотириста десятий! Якийсь час панувала тиша. Однак вітер доносив запах тліючих ґнотів.

- Гей Пухало! Певно, не будемо скакати один одному до горла? Ми ж комбатанти, в одній битві воювали. Не годиться, пся мать.

- Ніяк не годиться. Ми ж комбатанти. Ну то що, ми своєю, а ви своєю дорогою? Що скажеш, Ностіце?

- Може й так бути.

- У мене в ямі поранені! Як візьму, то вони в мене дуба вріжуть по дорозі. Потурбуєшся?

- Слово лицаря. Ми ж комбатанти.

Рейневан, сам не знаючи, звідки бере сили, безперервно повторюючи заклинання нарешті зупинив кровотечу з голови Самсона. І з’ясував, що сам просто-таки плаває в крові. В очах йому потемніло. Він уже не відчував болю.

Бо зімлів.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ,

у якому лихоманка то послаблюється, то

посилюється, а болі все дошкульніші. А до того

всього ще й треба втікати.

Він очуняв у півтемряві, бачив, як пітьма поступається світлу, а світло вкраплюється в пітьму і змішується з нею, утворюючи густу напівпрозору завись. “Umbram fugat claritas, - пронеслося в його голові. - Noctem lux eliminat279. Аврора, Eos rhododactylos280, встає і рожевить небо на сході”.