Слава ЗСУ!

Він не зразу збагнув, хто вона. Допомогло те, що дівчина явно знала, хто він. Він побачив це в її зляканому погляді.

- Донька лицаря Штітенкрона... Голеньовський ліс... Сьціборова вирубка... Ти жива? Вижила?

Вона кивнула головою, мимовільним рухом розгладила фартух. А він раптом збагнув, звідки страх в її очах, звідки налякана гримаса і тремтіння тонких губ.

- Це не я... - пробурмотів він. - Не я напав на збирача... Я не мав з цим нічого спільного. Усе, що про мене... Усе, що ти чула, це плітки і брехня...

- Досить теревенити, - вдавано суворо перервала Дорота Фабер. - Тра міняти пов’язку. Допоможи, Еленчо.

Вони старалися бути делікатними, попри те він кілька разів із сичанням втягував повітря, кілька разів голосно застогнав. Коли вони зняли пов’язку, він хотів оглянути рану, але був не в стані підняти голову. Довелося задовольнитися діагнозом на дотик. І на запах. Обидва діагнози дали не найкращі результати.

- Ятриться, - спокійно підтвердила Дорота Фабер.

У смузі сонячного світла, що вливалося з віконця, її обличчя було немов осяяне аурою святості.

- Ятриться, - повторила вона. - І пухне. Відтоді, коли цирульник витягнув тріски від стріли. Але краще, ніж було. Краще, паничу Ланеелоте.

Її обличчя було осяяне святістю, золотосяйний німб оточував, здавалося, і голову Еленчі фон Штітенкрон. “Марта й Марія з Віфанії, - подумав він, відчуваючи запаморочення. - Божественно прекрасні. Обидві божественно прекрасні”.

- Я не звуся... - у його голові паморочилося дедалі сильніше. - Я не звуся Ланселот... І не Хагенау... Я Рейнмар з Беляви...

- Ми знаємо... - відповіли із сяйва Марта й Марія.

* * *

- Де мій друг? Великий чоловік, майже гігант... Звати Самсоном...

- Він тут, будь спокійний. У голову поранений. Цирульники його курують.

- Що з ним?

- Кажуть, що одужає. Дуже сильний, сказали, витривалий. Воістину не по-земному витривалий.

- Холера... Я повинен його побачити... Допомогти...

- Лежи, паничу Рейнмаре, - Дорота Фабер поправила йому подушку. - Нікому ти в цьому стані не допоможеш. А собі можеш зашкодити.

* * *

Розміщений при костелі Святого Сверада-Пустельника шпиталь, що мав за патрона того-таки Сверада, один з двох, які мала Олава, підпорядковувався міській раді, а займалися ним премонстранти від Святого Вікентія з Вроцлава. Крім премонстрантів, у шпиталі працювали головним чином волонтери - і волонтерки, як-от Дорота Фабер та Еленча фон Штітенкрон. Пацієнтами же зараз були майже виключно таборити та Сирітки, гусити, переважно важкопоранені або дуже важко хворі. Також і каліки. Усі в такому стані, який змусив Прокопа залишити їх як нетранспортабельних. Відповідно до перемир’я та договору, до якого був примушений олавський князь Людвіг, їм надали шпиталь Святого Сверада. Тут їх лікували, а тим, хто одужав, гарантували вільне повернення до Чехії. Однак деякі з пацієнтів не дуже довіряли слову князя Людвіга, а стосовно перемир’я та гарантій виявляли далекосяжний песимізм. Чим Прокоп далі, стверджували вони, тим менш обов’язковим стає перемир’я. Маючи Божих воїнів під самими брамами, а перед собою - перспективу пожежі та руйнування, князь Людвіг був скорий до поступок і клятв. Тепер, коли Божі воїни пішли за гори-ліси, загроза зникла, а з клятв поробилися обіцянки. Обіцянки ж, як відомо, цяцянки.