Слава ЗСУ!

- Еленчо?

- Слухаю.

- Три роки тому, на Сьціборовій вирубці... Як ти вижила?

- Я не хочу про це говорити.

- Дорота згадала була, що пізніше, в грудні, ти пережила різню Барда...

- Про це я теж не хочу говорити.

- Вибач.

- Мені нічого тобі вибачати. Тримайся в сідлі, будь ласка. Випростайся... Не нахиляйся так... Боже, хай ця ніч нарешті закінчиться...

- Еленчо...

- Твій друг страшенно важкий.

- Не знаю... як я тобі віддячу...

- Знаю, що не знаєш.

- Що з тобою?

- Руки терпнуть... Випростайся, будь ласка. І їдь.

Вони їхали.

* * *

Почало сіріти.

- Рейнмаре?

- Самсоне? Я думав, ти...

- Я притомний. Загалом. Де ми? Ще далеко?

- Не знаю.

- Близько, - озвалася Еленча. - Монастир близько. Я чую дзвін... Вранішня служба Божа... Ми доїхали...

Голос та слова дівчини додали їм сил, ейфорія подолала втому та гарячку. Відстань, яка відділяла їх від мети, вони подолали швидко, навіть не знати коли. Світ, що виринав з липкої й кошлатої сірості світанку, став зовсім нереальним, примарним, ілюзорним, незбагненним, усе, що відбувалося, відбувалося мов у сні. Мов зі сну були легкі дрімлюги, що проносилися в повітрі, мов зі сну - монастир, мов зі сну - монастирські ворота, що скрипіли завісами. З імли, мов зі сну, сестра-воротарка в сірій рясі з грубої фризької вовни. Мов з того світу її вигук... І дзвін. “Вранішня служба Божа, - товклося в Рейневановій голові, laudes matutine... А де спів? Чому черниці не співають? Ах, адже це Білий Костел, статут кларисок, клариски не співають молитов, а змовляють їх... Ютто... Ютто? Ютто!

- Рейневане!

- Ютто...

- Що з тобою? Що сталося? Ти поранений? Мати Божа! Зніміть його із сідла... Рейневане!

- Ютто... Я...

- Допоможіть... Підніміть його... Ах! Що з тобою?

- Плече... Ютто... Я вже... Можу стояти... Тільки ноги ослабли... Потурбуйтеся про Самсона...

- Забираємо обох до інфірмерії. Зараз, негайно. Сестри, допоможіть...

- Зачекай.

Еленча фон Штітенкрон не спішилася, чекала в сідлі. Відвернувшись. Подивилася на нього лише тоді, коли він вимовив її ім’я.

- Ти казала, що маєш куди їхати. Але, може, залишишся?

- Ні. Їду зараз.

- Куди? Якби я хотів тебе знайти...

- Сумніваюся, що ти хотів би.

- А все-таки?

- Скалка під Вроцлавом... - сказала вона не зразу й ніби через силу. - Маєток і табун пані Дзержки де Вірсінг.