Слава ЗСУ!

Але факт залишався фактом: культ Усематері, поклоніння Гвілельміні, помилки Йоахима, Сестринство Вільного Духа. Третя Церква - кожної з цих речей вистачало, щоби потрапити до в’язниці й на багаття, або ж бути засудженою на довічне покутне поховання в домініканських підземеллях. Ютті не можна було залишатися в монастирі.

Треба було щось із цим робити.

Рейневан знав що. Або принаймні інстинктивно відчував.

* * *

- Ти запитувала мене взимку, - він перевернувся на бік. глянув їй в очі. - Запитувала, чи я готовий кинути все. Чи готовий, так, як стою, втекти, помандрувати з тобою на край світу. Відповідаю ствердно. Я кохаю тебе, Ютто, прагну з’єднатися з тобою, поки й життя. Світ, здається, робить усе, що може, щоб нам у цьому перешкодити. Тож кидаймо все й тікаймо. Хоч би й до Константинополя. Вона довго мовчала, замислено пестячи його.

- А твоя місія? - запитала вона нарешті, повільно вимовляючи і зважуючи слова. - Адже в тебе є місія. Є переконання. Є справді важливий і святий обов’язок. Ти хочеш змінити обличчя світу, вдосконалити його, зробити кращим. То як же це? Ти покинеш місію? Відмовишся від неї? Забудеш про Грааль?

“Небезпека, - подумав він. - Увага. Небезпека.”

- Місія, - продовжила вона ще повільніше. - Переконання. Покликання. Відданість. Ідеали. Царство Боже - і прагнення, щоб воно настало. Мрія про те, щоб воно настало. Боротьба за те, щоб воно настало. Хіба це такі речі, від яких можна відмовлятися, Рейнмаре?

- Ютто, - наважився він, піднімаючись на лікті. - Я не можу дивитися, як ти ризикуєш. Ходять чутки про те, що ви тут сповідуєте, багато хто знає, що відбувається в цьому монастирі, я сам довідався про це ще взимку, наприкінці минулого року. Тому це ніяка не таємниця. Доноси вже могли дійти до адресатів. Ви живете під великою загрозою. Майфреда да Піровано згоріла на вогнищі в Медіолані. Через п’ятнадцять років, у 1315 році, у Свидниці спалили півсотні бегінок...

“А адамітки в Чехії? - раптом подумав він. - А замучені та спалені пікартки? Справа, якій я себе присвятив, переслідує дисидентів не менш жорстоко, аніж Рим...”

- Кожен день, - він відігнав думку, - може бути днем твоєї загибелі, Ютто. Ти можеш загинути...

- Ти також можеш загинути, - перебила вона його. - На війні ти міг полягти. Ти теж ризикував.

- Так, але не заради...

- Примх, так? Ну ж бо, вимов це слово. Примхи. Жіночі примхи?

- Я зовсім не хотів...

- Хотів.

Вони мовчали. За вікном була серпнева ніч. І цвіркуни.

- Ютто.

- Я слухаю тебе, Рейнмаре.

- Давай виїдемо. Я кохаю тебе. Ми кохаємо одне одного. А любов... Знайдімо Царство Боже в собі. У собі самих.

- Я повинна тобі вірити? Що ти відмовишся...

- Повір.

- Ти пропонуєш мені багато, - сказала вона після тривалої паузи. - Я це ціную. І за це ще більше тебе кохаю. Але якщо ми зречемося ідеалів... Якщо ти відмовишся від своїх, а я - від своїх... Я не можу відігнати від себе думку, що це було б, як...