Слава ЗСУ!

- Благаю тебе, Неплах, не говори тільки, будь ласка, про п’ятсот гривень збирача.

Флютик відставив кухоль, глянув Рейневанові прямо в очі.

- Я про них не говоритиму. Бо, як це не прикро, але Сміржицький змився.

- Що?

- Те, що чуєш. Сміржицький драпнув. Утік з в’язниці. Подробиць я тимчасово не знаю, відомо тільки одне - у втечі йому допомогла коханка, донька празького ткача. У голові не вкладається, сам подумай. Лицар високого роду і його метреса, плебейка, панна ткачиківна. Вона ж мала знати, що для нього вона - тільки іграшка, що з цього зв’язку нічого бути не може. І проте ризикнула заради коханця життям. Любистку він їй дав, чи що?

- А може, - Рейневан витримав погляд, - досить було людяності? Голосу за спиною, який нагадує: hominem memento te?

- Ти себе добре почуваєш, Рейневане?

- Я втомлений.

- Вип’єш?

- Дякую, але на порожній шлунок...

- Га. Влучно, дохторику. Гей, господарю! Ану сюди!

* * *

У четвер після Різдва Богородиці, одинадцятого вересня, через п’ять днів після спроби путчу, прийшов під Прагу Прокоп Голий, тріумфатор з-під Тахова і Стршибора. З ним прибула вся армія, Табор, Сирітки, пражани та їхні прибічники, бойові вози, артилерія, піхота і кіннота. Було цього всього в сукупності дванадцять тисяч озброєних людей.

І був із ними Шарлей.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

у якому Рейневан дізнається, що повинен

остерігатися Баби та Панни.

- Непогана була, - оцінив Шарлей, - та яєчня. Ось тільки смак трохи псувала селера, яка абсолютно не поєднується з яйцями. Хто, заради Бога, і для чого пхає до яєчні терту селеру? Це якась розбуяла кулінарна фантазія милої пані господині. Але нема чого бурчати, головне, що живіт повний. Пані господиня, до речі, теж жіночка так нічого собі... Форми Юнони, рухи пантери, блиск в очах, гм, може б то й мені винайняти в неї помешкання і трохи пожити? Я маю на увазі - взимку, зараз я надовго тут не залишуся, бо як не завтра, то післязавтра Прокоп накаже виступати, підемо, подейкують, під Колін, відплатити за зраду панові Боржекові з Мілетінка... Гей, Рейнмаре, а хіба ми йдемо тупи, куди треба? Прагу я знаю так собі, але хіба нам не треба йти отуди, за ратушу Нового Міста, у бік монастиря кармелітів?

- Ми йдемо через Здераз до пристані під Деревним торговищем. Попливемо човном.

- Влтавою?

- Атож. Я завжди так роблю останнім часом. Я ж тобі казав, я працюю в шпиталі Богуславів, це неподалік Франтішека. А щоб туди дійти, треба пертися через ціле місто. Це більш ніж півгодини дороги, а в базарні дні треба додати ще півгодини стояння в тлумі під Святогавельською брамою. Човном швидше. І зручніше.

- Значить, ти купив човен, - Шарлей кивнув головою з погано вдаваною серйозністю. - Бачу, медикам тут ведеться добре. Вбираються вишукано, мешкають із розкішшю, снідають сито, а прислуговують їм вродливі вдовички. У кожного, на взірець венеційських патриціїв, власна гондола. Пішли, пішли, я хочу чимшвидше її побачити.