Слава ЗСУ!

Він знав, у принципі, ким були ті, що за ним стежили, і за чиїм наказом вони це робили. Але це не мало особливого значення. Йому треба було відірватися від хвоста. Він навіть мав план.

* * *

Він вийшов на людний, галасливий і смердючий Худоб’ячий торг, змішався з натовпом, який рухався у бік Влтави та Кам’яного мосту. Він хотів зникнути, а на мості, у вузькій горловині, в тіснині, що з’єднувала Старе Місто з Малою Страною і Градчанами, у натовпі та юрмі, були великі шанси зникнути. Рейневан петляв у тисняві, налітаючи на перехожих і збираючи прокльони.

- Рейнмар! - один із тих, на кого він з розгону наскочив, замість почастувати його, як решта, “сучим сином”, назвав його хресним іменем. - Ради Бога! Ти тут?

- Я тут. Послухай-но, Радіме... Господи, що це так тхне?

- Оце, - Радім Тврдік, низький і не дуже молодий чоловік показав на відро, яке тягнув. - Це глина і шлам. З берегу ріки. Вони потрібні мені... Ти знаєш навіщо.

Радім Тврдік був, як знали всі втаємничені, чорнокнижником. Радім Тврдік також був, як знали деякі втаємничені, опанований ідеєю створити штучну людину, голема. Усі - навіть мало втаємничені - знали, що єдиного досі голема вдалося у дуже давні часи створити одному празькому рабинові, якого в документах, що збереглися, називали перекрученим, очевидно, іменем Бен Халеві. Стародавньому жидовинові, як стверджував переказ, сировиною для створення голема послужили глина, шлам і мул, взяті з дна Влтави. Проте Тврдік був єдиним, хто дотримувався думки, що роль діючого чинника тут відіграли не церемонії та закляття, а деяка астрологічна кон’юнкція, яка мала вплив на об’єктний шлам і дану глину, на їхні магічні властивості. Однак, не маючи поняття, про яке конкретно розташування планет могло би йтися, Тврдік діяв методом проб і помилок - брав глину так часто, як тільки міг, сподіваючись, що колись нарешті натрапить на ту, що треба. Крім того, він брав її з різних місць. Але сьогодні він переборщив: судячи зі смороду, взяв прямо з-під якогось нужника.

- Ти не на роботі, Рейнмаре? - запитав він, витираючи чоло тильною стороною долоні. - Не в шпиталі?

- Я взяв відгул. Не було роботи. Спокійний день.

- Дай Боже, - маг поставив відро, - щоб не останній спокійний. Бо час зараз такий...

Усі в Празі знали, у чім річ, про який час ішлося. Але воліли про це не розводитися. Речення обривали. Обривати речення раптом стало загальнопоширеним і модним. Звичай велів у відповідь на таке обірване речення зробити розумний вираз обличчя, зітхнути й багатозначно покивати головою. Але в Рейневана не було на це часу.

- Йди своєю дорогою, Радиме, - сказав він, розглянувшись. -Я не можу тут стояти. І тобі також краще тут не стояти.

- А що?

- За мною стежать. Тому я не можу йти на Суконницьку.

- Стежать, - повторив Радім Тврдік. - Ті, що завжди?

- Мабуть. Бувай.

- Чекай.

- Це ж на що?

- Це нерозумно - намагатися відірватися від хвоста.

- Чому це?

- Для тих, хто стежить, - несподівано тверезо пояснив чех, - спроби відірватися від хвоста - виразна ознака, що той, за ким стежать, має нечисте сумління і хоче щось приховати. На злодії шапка горить. Те, що ти не йдеш на Суконницьку, це розумно. Але не петляй, не втікай, не ховайся. Роби те, що завжди робиш. Виконуй повсякденні заняття. Втоми переслідувачів нудною повсякденною рутиною.