Слава ЗСУ!

- Наприклад?

- Мені пересохло в горлі від копання того шламу. Ходімо “Під Рака”. Вип’ємо пива.

- За мною стежать, - нагадав Рейневан. - Ти не боїшся...

- А чого, - чарівник підняв своє відро, - мені боятися?

Рейневан зітхнув. Празькі маги не вперше його дивували. Він не знав, чи це гідна поваги холоднокровність, чи звичайнісінький брак уяви, але деякі місцеві чарівники, здавалося, зовсім не переймалися фактом, що стосовно тих, хто займався чорною магією, гусити бували лютішими від Інквізиції. Maleficium, чарівництво, згадувалося серед смертних гріхів, які четверта празька стаття наказувала карати смертю. А коли йшлося про празькі статті, з гуситами не було жартів. Калікстинці з Праги, які вважали себе поміркованими, зовсім не поступалися в цьому плані таборитським радикалам і фанатикам-Сиріткам. Упійманого чарівника саджали в бочку - і в бочці-таки спалювали на багатті.

Вони повернулися у бік ринку, перейшли Ножівничу, потім подалися вулицею Злотників, потім - Сватоїльською. Ішли поволі. Тврдік зупинявся біля кількох крамниць, перекинувся зі знайомими крамарями кількома плітками. Стандартно кілька разів обривалося речення на “зараз, коли час такий...”, кілька разів відповідалося на це розумною міною, зітханням і багатозначним киванням головою. Рейневан розглядався, але тих, що стежили за ним, не помітив. Вони надто добре ховалися. Він не знав, що ті відчували, але його самого нудна рутина починала втомлювати вже просто-таки дошкульно.

На щастя, невдовзі, повернувши зі Сватоїльської в подвір’я і браму, вони вийшли просто на кам’яницю “Під Червоним Раком”. І на невеличку корчму, що її корчмар, без тіні винахідливості, назвав так само.

- Гей! Погляньте лишень! Та це ж Рейневан!

За столом, на лаві, поставленій за колонами першого поверху, сиділо четверо чоловіків. Усі були вусаті, плечисті, вбрані в лицарські лентнери. З двома з них Рейневан був знайомий, тому він знав, що це були поляки. Але якби навіть і не знав, то здогадався би. Як і всі поляки за кордоном, в чужій країні, так само й ці поводилися зухвало, виклично й демонстративно по-хамськи, що, на їхню думку, мало підкреслювати статус і високе суспільне становище. Найсмішнішим було те, що від Великодня статус поляків у Празі був низьким, а їхнє становище - ще нижчим.

- Слава Йсу! Здрастуй, наш зацний Ескулапе! - привітав їх один із поляків, знайомий Рейневана - Адам Вейднар гербу Равич. - Сідай-но! Обоє сідайте! Запрошуємо і пригощаємо!

- А чого це ти його так охоче запрошуєш? - скривився з вдаваною огидою другий поляк, також великополянин і також не чужий Рейневанові Миколай Жировський гербу Чевоя. - Грошей маєш забагато, чи що? Крім того, травник же у прокажених працює! Ще нас лепрою позаражує! Або й чим гіршим!

- Я вже не працюю в лепрозорії, - пояснив Рейневан, терпляче, бо не вперше. - Рік минув, як не ходжу до божогробців на Здераз. Тепер я лікую в госпісі богуславів. Тут, на Старому Місті. Біля костелика святих Симона і Юди.

-Добре, добре, - махнув рукою Жировський, якому все це було відомо. - Що пити будете? Ах, зараза, вибачте. Знайомтеся. Пасовані пани: Ян Куропатва з Ланьцухова гербу Шренява і Єжи Скірмунт гербу Одровонж. Перепрошую, але що це тут так, кур-ва, смердить?

- Шлам. Із Влтави.