Слава ЗСУ!

душу...

- Капелан пана Кауффунга! - Парсіфаль Рахенау відірвав погляд від Офки фон Барут, мало не захлинувшись грітим вином. - Клянуся головою святого Тибурція! Таж він, у битві порубаний, на моїх руках сконав! Два роки тому це було, у вересні, у Голеньовських борах. Я був у його почті, на який напали бриганти122! Тоді, коли розбійники двох панн викрали, Біберштайнівну й Апольдівну. Щоби пізніше їх обох поганьбити, небог.

- Боже, будь милостивий, - склав руки ксьондз. - Невинних панн поганьблено? Скільки ж то зла у світі... Скільки зла... Скільки гріху... А хто ж міг на таке діло наважитися?

- Лицарі-розбійники. Їхнім ватажком був Рейнмар Беляу. Лотр і чарівник.

- Чарівник? Неймовірно!

- Повірите, коли розкажу. Я на власні очі бачив... Та й чув немало...

- Я також багато що розповісти можу, - Шпачок сьорбнув з кухля. Його щоки вже неабияк розчервонілися. - Бо і я бачив чорнокнижницькі штучки цього Беляу! Відьом бачив, які на шабаш летіли! І людисьок побитих на гостинці під Франкенштейном, біля Горохової гори!

- Бути не може!

- Може, може, - хвалькувато запевнив Шпачок. - Правду повідаю! Людей пані Дзержки де Вірсінг, торговки кіньми, побили Чорні Вершники. Рота Смерті. Дияволи! Самі чорти у цього Беляу на послугах! Не повірите, коли я вам розповім!

Залізноокий ксьондз запевнив, що повірить. Гріте вино вдаряло в голову. Розв’язувало язики.

* * *

- Як ви сказали, велебний? - наморщив лоба Фричко Ностіц, закидаючи сідло на балку. - Як вас звуть?

- Отець Габершрак, - повторив ксьондз тихим голосом. - Канонік у костелі Пресвятої Діви в Ратиборі.

- Так-так, я чув про вас, - підтвердив з абсолютно впевненим виразом обличчя Фричко. - То яка у вас до мене справа? Така пильна, що ви аж у стайні мене переслідуєте? якщо йдеться про Гедвіжку Штраухівну, оту, що якраз із Ратибора, то клянуся, хай мене спалить святий Антоній, вона бреше. Батьком її байстряти я бути ніяк не можу, бо пендзлював її тільки раз, та й то в задок.

- Та ні, та ні, - швидко промовив ксьондз. - Йдеться про зовсім іншу справу, ніж Штраухівна, запевняю вас. Хоча, я б сказав, не менш делікатну. Я хотів би довідатися... Гм-м-м... Я хотів би довідатися про обставини смерті мого близького родича. Ой, може, все-таки ні... Я б радше волів...

- Що ви б воліли?

- Порозмовляти про це з кимось іншим. Позаяк...

- Щось ти крутиш, патер. Кажи - або гуляй звідси! Мені до корчми спішно, друзі чекають. Ти знаєш, що таке друзі? Дружина? Ну! То кажи швидко, в чому річ!

- А ви відповісте, якщо я запитаю?

- А то вже, - закопилив губу Фричко фон Ностіц, - побачимо. Бо надто часто ви, попи, пхаєте свого носа куди не треба. Надто часто. Замість того, щоби займатися своїми справами. І молитовником. Молитися Богу і допомагати бідним, як наказує статут.

- Я так і знав, - спокійно відповів ксьондз, піднімаючи очі, які, як виявилося, були кольору заліза. - Я передбачав, що ви так відповісте. Тому я хотів вас попросити всього лише бути посередником. Порозмовляти-бо я хотів із вашим другом, тим італійцем... Його мені особливо рекомендували. Як наймудрішого і найдосвідченішого з-поміж вас.