Слава ЗСУ!

Панувала повна тиша.

Залізний Вовк знову зітхнув, схилився, важко повалився набік. І більше не ворухнувся.

У камінному колі валунів прадавнього цвинтаря, у місці культу старих, забутих і вічних богів, яке пульсувало прадавньою магією і силою, Стінолаз підняв руки угору і закричав. Тріумфально. Дико. Нелюдськи.

Усе довкола завмерло від жаху.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ,

у якому в одній корчмі на роздоріжжі процвітає

і розвивається розважальний промисел. Кості

кинуто, внаслідок чого трапляється те, що начебто

є неминучим і неуникненним. Той, хто подумає,

що це все має означати початок неабияких

клопотів, - подумає правильно.

Корчма при роздоріжжі була єдиним будинком, який залишився від села, яке колись тут розташовувалося, а тепер нагадувало про своє існування кількома чорними куксами коминів, жалюгідними рештками обсмалених перекриттів і досі відчутним запахом згарища. Хто пустив поселення з димом, вгадати було непросто. Найбільше вказувало на німців або сілезців: село лежало на шляху хрестового походу, що його у червні 1420 року вів на Прагу король Сигізмунд Люксембурзький. Хрестоносці Сигізмунда палили все, що можна було підпалити, але старалися зберігати корчми. Зі зрозумілих міркувань.

Корчма, що вціліла, була досить типовою - низька, приземкувата, покрита стріхою, в якій старого зашкарублого моху було

приблизно стільки ж, скільки й соломи, з кількома входами та маленькими віконечками, в яких тепер, у темряві, блимало світло каганців або свічок, непевне та летке, ніби блукаючі вогники на болоті. З комина виповзав, стелився стріхою і плив на луги білий дим. Валував пес.

- Ми на місці, - стримав коня Шарлей. - Тут, за моїми даними, тимчасово звив собі кубельце пан Фрідуш Гунцледер.

- Фрідуш Гунцледер, - хоча не прозвучало жодне запитання, демерит зрозумів без слів, - це ділова людина, підприємець. Він спритно заповнює прогалину, яка внаслідок певних позаекономічних подій утворилася у співвідношенні між попитом і пропозицією. Він постачає, назвімо це так, певні товари, які користуються попитом...

- Тримає роз’їзний бордель, - продовжив за нього як завжди здогадливий Самсон Медок. - Або шулерню. Або ж і те, й інше.

- Саме так. У гуситській армії суворо дотримуються військових статутів, запроваджених Жижкою. Пияцтво, азартні ігри та розпуста у війську заборонені, за це загрожують суворі кари, включно зі смертною. Але військо є військом, у таборах воно би хотіло пиячити, різатися в карти та забавлятися з дівками. А тут - зась, не можна. Нікому не можна. Статути Жижки огидно демократичні - карають усіх без огляду на стан і ранг. У цьому є і свої добрі сторони: військо не розслабляється та не втрачає боєздатності. Гейтмани це розуміють, статути схвалюють, суворо і безжально виконують їх вимоги. Проте що напоказ, те напоказ... Алебардник, піхотинець з ціпом, арбалетник, їздовий - їх, звичайно, за кості, курвівство або крадіжку треба шмагати або й вішати, це правильно і добре впливає на бойовий дух. Але гейтман або сотник...

- Ми приїхали, - здогадався Рейневан, - до, коротко кажучи, нелегального закладу, який служить для задоволення нелегальних пристрастей вищих чинів. Наскільки ми ризикуємо?

- Гунцледер, - повів плечима Шарлей, - діє під прикриттям військового постачальника і приймає тільки довірених офіцерів. Але й так рано чи пізно хтось його видасть, і тоді він зателіпається в зашморзі. Можливо, що для постраху та заради прикладу зателіпається і дехто з тих, кого в нього накриють... Але, по-перше, що за життя без ризику. По-друге, якби що, нас виборонять Прокоп і Флютик. Я так думаю.