Слава ЗСУ!

Навіть якщо в його голосі зазвучала ледь вловима нотка невпевненості, демерит негайно її заглушив.

- По-третє, - махнув він рукою, - в нас тут справа.

Під самою корчмою пес обгавкав їх знову, але відразу ж утік. Вони спішилися.

- Пояснювати вам головні принципи функціонування підприємства я, мабуть, не мушу, - Шарлей прив’язав віжки до стовпчика. - Це заклад нездорових і заборонених втіх. Тут можна нажлюкатися як чіп. Можна подивитися на голих дівчат, можна і скуштувати продажного кохання. Можна розважитися надзвичайно азартними іграми. Раджу бути дуже обережними в тому, що ви робите, і в тому, що говорите. Зрештою, щоб не було двозначностей: говоритиму тільки я. Грати, якщо дійде до карт або костей, буду тільки я.

- Зрозуміло, - Самсон підняв із землі кілочок. - Зрозуміло, Шарлею.

- Я мав на увазі не тебе.

- Я не дитина, - скривився Рейневан. - Говорити я вмію, знаю, що казати і коли. І в кості також умію грати.

- Ні, не вмієш. Не з Гунцледером та його шулерами. Без дискусій. Виконуй.

* * *

Коли вони увійшли, гамір затих. Повисла тиша, а кілька пар очей з нехорошими поглядами присмокталися до них, наче п’явки до дохлої плотви. Момент був неприємно тривожним, але, на щастя, недовго тривав.

- Шарлей? Це ти?

- Я радий тебе бачити, Беренгаре Таулере. Вітаю й тебе, пане Гунцледер. Як господаря.

За столом, у товаристві кількох типиків у шкіряних куртках, сидів широкоплечий черевань із великим носом та підборіддям, деформованим потворним шрамом. Його обличчя густо вкривали сліди від віспи - що цікаво, виключно з одного, лівого боку. Достоту так, ніби борозна під носом, сам ніс і деформоване підборіддя визначали демаркаційну лінію, яку хвороба не наважилася порушити.

- Пан Шарлей, - відповів він на привітання. - Очам своїм не вірю. До того ж із компанією, з людьми, яких я не знаю. Але раз вони з вами... Ми раді вітати тут гостей. Не тому, що ми їх любимо. Ха, дуже часто ми їх взагалі не любимо. Але ми з них живемо!

Субчики в шкіряних куртках зареготали. Решта присутніх не виявила веселості, явно чуючи жарт Гунцледера не вперше і не вдруге. Не засміявся ні здоровань з червоною чашею на лентнері, який стояв за шинквасом, ні його товариш, бородань у чорному - закінчений стереотип гуситського проповідника. Не засміялася, як легко здогадатися, й жодна з досить виклично вдягнених дівчат, які увивалися по кімнаті з глеками та дзбанами.

Не засміявся й чоловік з темною кількаденною щетиною, який голубив у долонях кухоль, у поруділій від обладунку куртці, - той самий Беренгар Таулер, який привітав Шарлея ще на вході. Саме туди, до столу цього Таулера, з яким сиділо ще троє інших, і подався демерит.

- Здрастуй і сідай, - Беренгар Таулер показав на лаву, окинув зацікавленим поглядом Рейневана та Самсона. - Представ нам... Друзів.

- А не треба, - озвався з-над свого кухля рудуватий здоровило. - Молодшого пана я вже бачив. У битві під Усті, при гейтманах. Казали, що це їхній лейб-медик.