Слава ЗСУ!

 - Та дурна сусідка викликала міліцію. Бач їй музика спати не давала. Ті приїхали, а у мене обидві руки у дірках, та вже дні три ламає – вони мене відразу сюди відвезли. Ось, сиджу, з батьком свого найкращого друга спілкуюся. До речі, як він там? – єхидно сміючись кинув Євген. 

 - Ти навіть на його похорони не прийшов, - спокійно відповів лікар. – А замість того, кайфував у якомусь клубі. Я не раз йому казав: «Він тобі не товариш!». Але ж хіба його в чомусь переконаєш?! 

 - Я ж його переконав, зробити свій перший укол, - посміхнувшись, мовив наркоман. – А він, не бажаючи втратити друга-мажора, погодився. Я йому показав всю красу життя. Як до молодшого брата ставився. З лайна витягував. Хіба може татко, на просту зарплату шкільного психолога дати сину таке?! 

 - Ти винен у смерті мого сина – яки й же ти, до біса, брат? – абсолютно спокійно промовив Діденко. – Заради чого ти живеш? 

 - Татко вже два місяці не дає мені грошей. Сказав, що я йому вже не син. Де займу, де підроблю, а де і вкраду, - закашлявшись почав Євген, – Доза! Лише один укол – життя прекрасне! Ви розумієте про що я? – посмішка. 

 - Ти почнеш нове життя і я тобі у цьому допоможу. – надзвичайно спокійно говорив Степан Антонович. Складалося таке враження, що емоції у цієї людини абсолютно відсутні. 

 - Татко, кого ти лікуєш?! – збуджено відказав хворий. – Відпустіть мене додому і все буде гаразд. 

 - Знаєш синку, я втратив усе, так само як і ти – лише один на цій проклятій землі. Але я так просто не здамся. Останні сім років я витратив на те, що б навчити людей бути сильними, ставити собі мету і прямувати до неї. Життя – це найбільший божий дар, а ти його так тринькаєш. 

 - Краще б мені ваш Бозя підкинув грошенят. – самозакохано кинув Євген. 

 - Думаєш я дозволю тобі померти? – цілковитий спокій. – Конвульсії або лезо на зап’ясті – ось і все твоє життя. Ти почнеш жити! – мовив Діденко і підвівшись, попрямував до виходу. 

 - Я вашого сину примусив з будинку стрибнути, а ви мене зцілити хочете?! – зірвався на крик наркоман. – Заваліть мене і вам відразу легше стане! Ну, давайте! – почервонівши від злості репетував Євген. 

 - Дружина наковталася пігулок на п’ятий день після його смерті. Я залишився один. Але не здався. Моє життя знищили наркотики – от і доводиться їм мститися. Кожного дня з їх пазурів я видираю кількох. От моя помста… А смерть тобі зараз за подарунок. Все не так просто… Готуйся бути сильним. – двері зачинилися. 

 - Ви не праві, док, - крик перетворився на цілковитий вереск, що зривався на хрип, - ще одна доза – і я труп. Не буде дози – я труп. Це система. Замкнута система. Я втомився так жити… Та пішли ви під три чорти. 

 Наркоман почав плакати, потім голосно сміятися, кричати, репетувати, рвати на собі волосся, закликати смерть. А Діденко, без будь-яких емоцій, йшов до свого кабінету… 

 Сіре самотнє кладовище. Рівні ряди могил були причепурені легким снігом. Ледь помітні написи на пам’ятниках та хрестах. Тиша. Вітер. Та одній могилі лежало чотири свіжих троянди. На пам’ятнику життєрадісне обличчя. Ледь помітне ім’я: «Діденко Степан Антонович 1964-2049». Неподалік, на лаві, сидить вже сивий дідусь, тримаючи в руках палицю. Він сумно дивився на монумент. І щось зрідка бубнів собі під ніс. Потім опустив голову і довго-довго мовчав. Декілька важких сліз впали на сніг… Раптом до дідуся підбігло двоє малих хлопчаків і міцно його обійняли. Той відразу засяяв. 

 - Вибач, тату, не змогла їх втримати в машині, - мовила жінка, що підійшла вслід за малечею. 

- Нічого. Все добре. Я вже збирався йти, - заспокоїв її дідусь і лагідно обійняв онуків. 

 Вони пробули біля могили ще кілька хвилин, а потім  рушили до автівки. Біля виходу з кладовища старий обернувся, окинув цвинтар і, потираючи невеличкий шрам на лівій руці, стиха мовив: «Бути сильним!»…