Слава ЗСУ!

 Холодний непривітний вітер обвівав його обличчя. Сонце кидало крізь хмари вже німе проміння, яке нічого, крім надії, не дарувало. Сіре глибоке небо лякало, примушувало здригатися з огидою. Його руки були в кишені і щось шаруділи. Капелюх натягнутий на самісінькі очі. Пальто підняте аж до вух. Але і це не захищало від морозного вітру. Погляд був спрямований вниз, на безглуздо метушливі автівки. Чотирнадцять поверхів над землею, а вираз його обличчя був спокійний, впевнений, рішучий. Голову розсікали спогади, від яких ставало гидко й тяжко. 

 - Лише один крок, - немов зациклено крутилися слова у голові, - Лише один крок. 

 Але слова були заглушені ревом сирен міліції та пожежних. 

 - Знову вони… Лише один крок! 

 Не пройшло і двох хвилин, як на даху з’явився чоловік у досить пристойному вигляді. Слідчий. Криміналіст. Почав повільно наближатися до нього. 

 - А знаєте, що цікаво? Рівно вісім років тому тут стояв мій син. І ви тоді не встигли, а зараз, коли якийсь старенький дідуган заліз на дах, то всі тут як тут! – абсолютно спокійно почав він. 

 - Степане Антоновичу, скільки можна Вас вже знімати з цього будинку. Тільки виходите з лікарні, так відразу сюди, - відчувалося хвилювання, перемішане зі спокоєм. 

 - Лікарі сказали, що перед цим у нього були страшні ломки, які йому довилося терпіти близько двох тижнів. А потім не витримав, бідолашний… А у мене «ломки» вже вісім років і якось тримаюсь. Мабуть, в мою покійну наречену вдався. 

 - Степане Антоновичу, ходімо зі мною. Я Вас чаєм пригощу з малиновим джемом, моя дружина готувала. Поговоримо. Відпочинемо. 

 - Знову лікарні та ті, кляті, лікарі, які нічого не тямлять?! Сьогодні по сходам з цього даху я не зійду – це точно! Тому не витрачай час, а йди до своєї родини, - абсолютно спокійним голосом мовив він. 

 - Степане Антоновичу… 

 - Скільки разів ти вже мене звідси знімав? За останній рік разів шість. Мав вже зникнути твій страх. Маєш бути впевненішим в собі. 

 - Степане Антоновичу… 

 - А ті псевдо лікарі, своїми пігулками заведуть мене в могилу. Але ж лікувати не тіло потрібно, а душу! А вони так не вміють. 

 - Степане Антоновичу, зупиніться! Дайте мені з Вами поговорити. 

 - Синку, йди додому, а я маю зробити те, що не можу зробити вже вісім років. Я мушу побачити свою родину – це, для мене, найважливіше! Бувай. 

 - Степане Антоновичу, ні! – крикнув слідчий і рвонув до нього, але було вже пізно. 

 Чоловік зробив цей, клятий, крок. 

 Довгий шлях у чотирнадцять поверхів розпочався. З кожним метром з’являвся спокій та полегшення. Життя, що прокрутилося у свідомості, подарувало йому посмішку. Нарешті він був звільнений від тяжкого болю. Нарешті він побачить найдорожчих йому людей. Ще одна мить і все… 

 Голосистий будильник примусив його прокинутись. Холодний піт котився по тілу. Важкі зітхання виривалися з грудей: «Знову цей, клятий, сон!». Холодний душ та чашка міцної кави: «Яка нісенітниця… Потрібно бути сильним!». Одягнувшись, чоловік попрямував на роботу, яка знаходилась за кілька кварталів. Йдучи по вузьким вуличкам з гомінливим натовпом, він повторював лише одне: «Бути сильним!». Через сорок хвилин він всівся в своє зручне крісло. Заплющив очі. Сон знову прокрутився в голові. Нестерпний біль. «Бути сильним!»… До кабінету зайшла медсестра: 

 - Степане Антоновичу, сьогодні прибуло ще дванадцять чоловік. Четверо вже вдавалися до суїциду. Як завжди – остання надія на Вас! 

 - За хвилину буду. 

 Медсестра вийшла, зачинивши за собою двері, на яких висіла табличка: «Діденко Степан Антонович. Психотерапевт-нарколог.» 

 Не пройшло й хвилини, як він вже стояв у кабінеті з іншими лікарями, що обговорювали новоприбулих. Більшість називали їх «живими мерцями» і не бачили сенсу у терапії, розробленої Діденком. Як простий шкільний психолог може вилікувати наркозалежність?! Але він на це не зважав, на практиці змінюючи їхню думку. «Головне – ставитися до них, як до людей та самим не забувати хто ми!» - любив повторювати вже не молодий лікар. Персонал, що не вірив у власні сили, часто оновлювався, аж поки не став професійно та морально досконалим. І будь-які сумніви розсіювалися… Взявши відомості про нових хворих, Степан Антонович повернувся до свого кабінету: там починається детальне вивчення кожного пацієнта. Вивчаючи вже сьому справу, лікар помітив знайоме обличчя, від якого стало зле. Це був Євген, шкільний друг його сина. Не минуло і п’яти  хвилин, як Степан Антонович вже був готовий зайти до кімнати з хворим. Секунда вагання: 

 - Привіт, Євгене. Як життя? – мовив Діденко, зачинивши за собою двері. 

 - О, кого я бачу! Був ладен закластися, що ви теж на тому світі, - іронічно посміхаючись почав Євген, що сидів у зручному кріслі, закинувши ноги на стіл. 

 Це був молодик, років двадцяти восьми. Бліде виснажене обличчя, на якому виділялися червоні очі, було спітнілим. Складалося враження, що він вже кілька діб не може заснути. Сухе худорляве тіло, що злегка здригалося. Йому тяжко було сидіти спокійно на місці. Хворобливість була очевидною навіть за посмішкою, що не сходила з вуст. Чорне густе волосся лізло в самісінькі очі. Він нервово тер невеличкий шрам на лівій руці. Євгена лихоманило. 

 - Як бачиш, живий та здоровий, слава Богу, - спокійно відповів Діденко, всівшись напроти хворого. – А як тебе сюди занесло? Давно вже на голці?