Слава ЗСУ!

Canzoniere

In vita

Встала раніше за чоловіка, знає, що він на роботу виходить швидше. Здається, приготувала сніданок, поставила все на стіл перед ним, і вже можна дитину вдягати в садочок та й самій збиратися, а дивиться – сидить чоловік нерухомо і в чому справа не скаже. Такий... безпорадний. Глянула уважніше – виделку забула! От і як же він без неї на заводі дає собі раду?!

Ведучи Мар’янку до садочку, вона згадувала цю ситуацію: інколи по-сміхалася від замилування такою його залежністю від неї, а інколи щиро жахалася – що ж він робитиме, як її не стане.

А потім її думки проганяли доведені до автоматизму від щоденного виконання дії: завести малу в садочок і швиденько бігти на зупинку – от-от має прибути службовий автобус.

Звичкою для неї стала й зустріч на зупинці з Мироном – співробітником.

Одне від одного вони жили не далеко, але, поки не почали разом працю-вати, тобто поки Мирон не влаштувався на їхнє підприємство, були не знайомі. Інколи вона замислювалася над тим, чому ж раніше не знала Мирона. А потім, ніби випадково, згадувала про його вік. І справді, різниця у віці не допускала того, щоб він якимось чином потрапив у коло її знайомств.

Мирон був вісімнадцятилітньою дитиною, в той час як вона вже вихо-вувала власну. Позаяк, щоранку спілкуючись із ним, вона жодного разу не відчула цієї разючої, на перший погляд, різниці.

Якось легко було із ним говорити. І здавалося, спільну мову вони швидко віднайшли, тобто і шукати її не довелося, бо вона ніде й не зникала. І хоч не довго (поки автобус мирно гудів по дорозі) вони таки щосили намагалися приховати невимовну насолоду від перебування поряд одне з одним.