Слава ЗСУ!

До того ж знали, що поговорити знову зможуть лише наступного ранку, бо Мирон завжди звільнявся раніше. І хоч обов’язково заходив до бухгалтерії з питанням: “Дівчата, я вже їду – вам щось потрібно?”, вона ніколи не сміла про щось його просити. Інші ж відмовлятися від чоловічої допомоги не хотіли. “Ой, Мироне, глянь-но: в мене тут принтер чомусь не друкує”, “Мироне, ти б не міг підсунути стіл ближче до вікна – мені світла мало?”, “Мироне...”, “Мироне...”. А вона лиш мило посміхалася у відповідь, поки він виконував нескінченні прохання.

І нагода поговорити справді випадала лише наступного ранку, а потім наступного, а потім наступного. І так щодня порядок подій був стабільно незмінним: нагодувати чоловіка, відвести в садочок дитину, побачити на зупин-ці Мирона. Це набридало і сповнювало надією одночасно. Бо ж щоденне спіл-кування з ним було забезпечене!

А цього ранку чоловік сотворив такий переполох, що думати про щось інше в неї просто не було часу. Якось випадково вона помітила, що він, відкриваючи за власною ініціативою баночку згущеного молока, – довго колу-паючи її ножем – раптом побіг до ванної.

— Порізався?! – Хоч відповідь була очевидною, вона таки від чоловіка її не почула. – Сильно?! – Ще раз запитала, щоб хоч знати, чи потрібна йому допомога. З ванної лише лунала вода, більш нічого. Вона зайшла. – Покажи!

Таке побачити не сподівалася: глибоченну рану на пальці ще й на кисті руки подряпину. А ще залиту кров’ю ванну, яку відмивати довелося довше, ніж руку перебинтовувати.

І все це забрало так багато часу, що до садочку з Мар’янкою довелося бігти. А на автобус вона вже ну аж ніяк не встигала. Шкодувала, зрозуміло, тільки про те, що з Мироном не змогла побачитися. І байдуже, що без неї чоловік і згущенку не може відкрити, і байдуже, що без неї він всю кров з організму може вимити... байдуже!

Вона сіла в маршрутку одразу біля садочку й поїхала на роботу. Авто-бусом було зручніше й швидше добиратися, бо він завозив ледь не під самі двері, а від зупинки ще йти і йти.