Слава ЗСУ!

Але поки вона йшла, стурбовані співробітники, що траплялися їй на шляху, змусили забути про спізнення й міркувати лише про випадково кинуті вигуки: “Як же ж таке могло статися?“, “Шкода хлопця!”, “З самого ранку така трагедія!”.

Вже просто не чуючи себе від жаху, вона влетіла в бухгалтерію з німим запитанням в очах.

— А ти ще не знаєш? – Відповідь не змусила на себе довго чекати. – Мирона збили... на смерть.

Про те, що не побачаться, шкодувала не тільки вона. Мирон, поки стояв на зупинці, виглядав її на всі боки. Чекав, чекав... А вона все не приходила й не приходила. Аж ось і автобус їде.

Де ж вона? Мирон так завзято роззирався навкруг, навіть вибіг на дорогу. Хотів побачити, чи не повертає вона десь з-за рогу.

Та, на жаль, побачив не її. Саме в цей момент на великій швидкості водій чорного “Ауді”, намагаючись обігнати автобус, втрачає контроль, тобто і не пробує його втримувати у такому не зовсім тверезому (після нічної гульні) стані, й виїжджає поперед автобуса ледь не на тротуар.

З одного боку – добре, що на зупинці більше нікого, крім Мирона, не було; з іншого – шкода... хлопця. А найбільше матері, яка так і не гляне в вічі вбивці, бо ж той швиденько забрався з місця аварії.

La morte

Все місто проводжало його. Всі виходили на вулиці: деякі приєднувалися до шестя, але більшість лише спостерігала здалека, щоб випадково не побачити сіру тінь матері, яка й не думала приховувати свій біль від втрати єдиного сина.

Вона також крок за кроком йшла за Мироном. І хоч би й важко було йти, але залишити його вона не могла. Не могла впустити останньої можливості побути із ним.

Згодом різка переміна у її поведінці впала в око й чоловікові. Анічо-гісінько не розуміючи, він якось таки відчув, що має робити. Коли вона неохоче вставала з ліжка й насилу змушувала себе вийти з дому та піти на зупинку, де тепер не побачить його, чоловік сам готував сніданок, вдягав і відводив малу до садочка, і без жодних надзвичайних ситуацій, тим більше нарікань.