Слава ЗСУ!

І здавалося, от-от усе має налагодитися, тільки б час минав швидше. В таких випадках один він може зарадити. Але все, як на зло, нагадувало їй про нього – ятрило ще свіжу рану.

На роботі розмови про Мирона не стихали довше, ніж можна собі уявити. Ледь не щодня, їдучи на роботу, перебуваючи на ній та повертаючись додому, співробітниці згадували те доброзичливе хлоп’я звісно ж у її присутності.

— Мені досі здається, що двері ось-ось відчиняться і він як завжди запитає: “Дівчата, вам щось потрібно?”...

— Я теж ніяк не можу повірити, що його вже немає. Він хоч не довго в нас працював, але я так до нього звикла.

— Та ж він був таким щирим, добрим, завжди всім допомагав.

Вона слухала і не знала, чи варто щось казати. Сумнівалася: правильно її зрозуміють або ж не зрозуміють взагалі.

— А мені його не вистачає – ми з ним так здружилися. – Почала вона несміливо і одразу ж продовжила, щоб якось розвіяти німе здивування. – Я навіть хотіла його фотографію після похорону забрати.

Здивування вона цим розвіяла, але викликала справжній шок – запитання співробітниць посипалися, ніби з рога достатку.

— Як забрати?

— Навіщо?

— Для чого?

— Хіба ж можна?

— Просто... на пам’ять... – Це пояснення пояснило не багато, але ж пояснило!

— Ну, якщо на пам’ять... можна в матері фотографію взяти. Кажуть, вона всю хату вистелила ними... горює...

Розмова про фотографії продовжувалася, та вона замислилася і вже її не чула. Бо ж ідея – піти до матері – була і справді не поганою.

З часом звички її змінилися ще більш кардинально. Втративши єдину мотивацію розпочинати день, вона не поспішала вставати з ліжка. Лежала, прислухалася, як метушився чоловік, як мала час від часу кликала її, і не чула, нічого не чула.