Слава ЗСУ!

— І що ми їй скажемо? — спитав Ромка.

— Так і скажемо — що хочемо віддати її сестричці чарівні окуляри. Досить хитрувати. Все одно ми вже втрачаємо чарівні окуляри. То чого ховатися...

— Тільки говоритимеш ти, — сказав Ромка. — Ти ж перший одержав чарівні окуляри.

— Ну, що ж... гаразд. А ти подзвони у квартиру. А то все я та я.

— Нема питань! — усміхнувся Ромка і натиснув на кнопку дзвоника. У квартирі задеренчало. Почулися кроки і дзвінкий Ритчин голос:

— Хто там?

— Поштар Пєчкін! — грубим голосом мовив Ромка.

— Не балуйся! — вигукнув я. — Це ми — Вася Богданець...

— І Роман Черняк! — додав Ромка.

— Ой, стривайте! Я зараз! — вигукнула Ритка, і за дверима затупотіли, віддаляючись, швидкі кроки.

— Побігла чепуритися! — пхикнув Ромка.

— Ну, ми ж без попередження. Почекаємо, — примирливо сказав я.

— Авжеж, нікуди не дінешся, — зітхнув Ромка. Чекати довелося хвилин п'ять, як не більше. Нарешті клацнув замок і двері відчинилися. Ритка була у святковому платті й сяяла, як кінозірка.

— Будь ласка, заходьте! Роздягайтесь. Чому не подзвонили? Щось сталося?

Ромка підштовхнув мене ліктем:

— Давай! Доповідай!

— Ми прийшли... ми прийшли... по адресу твоєї сестрички Любоч... ну... тієї... що не бачить... — затинаючись, сказав я.

— А... а нащо вона вам?.. Во... вона у лікарні, — теж затинаючись, сказала Ритка.

— Ми... ми хотіли віддати їй чарівні окуляри! — одним духом випалив я.

— Що-о?!. Не треба, хлопці, жартувати! Такими речами не жартують!

— А ми не жартуємо! — серйозним тоном сказав Ромка. — Давай, Їжачку, розказуй!

І я почав розповідати. З самого початку. Як одержав таємничого листа з підписом «Ритас».

— Пам'ятаєш, він ще думав, що то ти написала? — вигукнув Ромка.

— А-а... пам'ятаю, — кивнула Ритка.

Тоді я розказав, як завдяки чарівним окулярам я зняв Ромку з трансформаторної будки, як познайомилися ми з Маргаритою Степанівною, артисткою, що грала у театрі юного глядача відьом, а насправді була доброю чарівницею, про Діда Мороза, який виявився клоуном-фокусником Рудольфом Андрійовичем, чоловіком Маргарити Степанівни, про «дипломат» з американськими доларами, про знайомство з Козачком Ґулькою, про наші польоти на блакитному конику Літайку у Синє Потойбіччя, про моє повернення у минуле до глухонімого хлопчика, про викрадення Ромки і його порятунок, — одне слово, про всі наші пригоди, пов'язані з чарівними окулярами. Ритка слухала, затамувавши подих, і тільки кліпала своїми чудовими волохатими віями.

— Фантастика! Неймовірно! — вигукнула Ритка, коли я закінчив. — Ану покажіть ті чарівні окуляри!

Я поліз у кишеню і... Серце моє зупинилося — чарівних окулярів у кишені не було!

— Ну, давай! Показуй! Ну! — штовхнув мене ліктем Ромка.

— Во... вони з-зникли! — ледь чутно прохарамаркав я.

— Як зникли? Загубив, чи що? — здивовано спитав Ромка.

— Загубити їх я не міг! Вони у бічній кишені застебнуті були на ґудзик... Ґудзик застебнутий, а окулярів нема...

— Ха-ха-ха! — засміялася Ритка. — Ну й фантасти! Брати Стругацькі!.. Я навіть повірила була!

Я мало не плакав. І раптом задзвонив телефон. Ритка побігла, взяла трубку і враз радісно вигукнула:

— Що?! Що?! Серйозно?! Ой, яке щастя! Тьотя Зіночка, я зараз приїду! — Ритка поклала трубку й побігла одягатися. І на ходу вигукнула:

— Ой, хлопчики! Після чергової операції Любочка нарешті почала бачити! Правда, із спеціальними окулярами, але... Яке щастя!

За хвилину ми вже були на вулиці. Ритка попрощалася з нами і побігла на зупинку таксі.

— Слухай, а це ж, мабуть, Козачок Ґулька в тебе окуляри забрав!.. І передав Любочці!.. У лікарню!.. Пам'ятаєш, він сказав: «Поспішаю у важливій справі. Потім дізнаєтесь». От і дізналися!.. Чарівні окуляри таки зробили свою справу!

— І слава Богу! — сказав я.

Отак закінчилися наші пригоди з чарівними окулярами.

2004