Слава ЗСУ!

- Хто? – Реміз злегка зблід. – Не з форту Сарда часом? Не вельможне панство Варнхаґени?

Поселенець скривися, поворуши губами так, наче хотів сплюнути.

- Ні, не вони. Це міліція панів баронів. Ніссіровці.

- Ніссіровці? – нахмурився Скомлік. – А звідки вони? Під чиєю командою?

- Старший над ними високий, вусатий як сом.

- Хе! – Скомлік повернувся до товаришів. – Наше щастя. Ми одного тільки такого знаємо, ні? Це напевне має бути наш старий друг Веркта «Вір мені», пам’ятаєте його? А що ж тут у вас, куме, роблять Ніссіровці?

- Панове Ніссіровці – понуро пояснив осадник – прямують до Тиффії. Вони удостоїли нас своїм візитом. Везуть бранця. Вони полонили одного з банди Щурів.

- Авжеж – пирхнув Реміз. – А імператора Нільфгаарда не взяли?

Осадник нахмурився, стиснув долоню на древку списа. Його товариші глухо заремствували.

- Їдьте до корчми, пани вояки – жовна на щелепах осадника різко заграли. – І поговоріть з панами ніссіровцями, вашими дружбанами. Якщо ви справді на службі у префекта. Тоді й запитаєте панів ніссіровців, чому вони везуть бандита до Тиффі замість того, щоб тут, на місці, швидко його настромити волами на палю, як і наказав префект. І нагадаєте панам ніссіровцям, вашим дружбанам, що владою є префект, не барон з Тиффі. Ми вже й волів у ярмі маємо, і нагострений кілок. Якщо панове ніссіровці не захочуть, то ми зробимо те, що треба. Повідомте їм це.

- Повідомлю, обов’язково – Скомлік значущо зиркнув на камрадів. – Бувайте, люди.

Вони рушили кроком поміж хлупами. Село здавалось вимерлим, не видно було ні живої душі. Під одним з плотів порпалась худа свиня, у болоті таляпались брудні качки. Дорогу вершникам перейшов великий чорний котяра.

- Тьху, тьху, котяча морда – Реміз нахилився у сідлі, сплюнув, склав пальці у знак-оберіг від злого вроку. – Дорогу перебіг, скурвий син!

- Щоби йому так миша впоперек горла стала!

- Що? – обернувся Скомлік.

- Кіт. Чорний як смола. Дорогу перебіг, тьху, тьху.

- Біс з ним – Скомлік роззирнувся довкола. – Он дивіться, яка пустка. Але я бачив з-за бичачих міхурів[41], що люди сидять у хатах, пильнують. А з-за отих от воріт, я бачив, блиснуло вістря списа.

- Бабів пильнують – засміявся той, який бажав котові клопотів з мишею. – Ніссіровці у селі! Ви чули, що той кмет казав? Видно було, що ніссіровців він не любить.

- І не дивина. «Вір мені» і його компанія жодної спідниці не пропустять. Ех, вони ще дограються ці пани ніссіровці. Барони їх звуть «Стражами порядку», за це їм і платять, щоб людей оберігали, пильнували дороги. А крикни хлопові над вухом: «Ніссіровець»!, то побачиш, що той п’яти собі обісре зі страху. Але це до часу, до часу. Ще одне теля заріжуть, ще одну дівку відстрахають, та й візьмуть їх селяни на вила, от побачите. Ви ж бачили тих біля воріт, які мали запеклі пики? Це нільфгаардські осадники. З ними не жартуй… Ха, от і корчма…

Вони підігнали коней.

Корчма мала трохи запалу, вкриту мохом стріху. Вона стояла на певній віддалі від халуп і господарських споруд, але однак визначала осердя, центральний пункт всього обгородженого частоколом терену, місце перетину двох доріг, що проходили через село. У затінку, який відкидало єдине дерево, що росло тут, був загін, загорода для худоби з відділенням для коней. У цій останній стояло п’ять чи шість не розсідланих верхових коней. Перед деревами, на сходинках, сиділо двоє типів у шкіряних куртках і шпичастих хутряних шапках. Обидвоє голубили на грудях глиняні кухлі, а поміж ними стояла повна обгризених кісток миска.

- Ви що за одні? – закричав один з типів побачивши Скомліка і його компанію, що злізала з коней. – Чого тут шукаєте? Пішли геть! Корчма зайнята іменем закону!

- Не кричи, ніссіровцю, не кричи – промовив Скомлік, стягуючи Цирі з сідла. – І поширше відчиняй двері, бо ми хочемо в середину. Твій комендант, Веркта, це наш знайомий.

- Я вас не знаю!

- Бо ти молокосос! А я і «Вір мені» служили разом ще за давних часів, ще до того, поки тут не став Нільфгаард.

- Ну, якщо так… - завагався тип, відпустивши руків’я меча. – Заходьте. Мені все одно…

Скомлік штурхонув Цирі, другий Лапач вхопив її за комір. Вони зайшли до середини.

Всередині було похмуро і душно. Пахнуло димом і печенею. Корчма була справді порожньою – був зайнятим тільки один зі столів, що стояв у смузі світла, що падало через віконце з риб’ячих пухирів. Біля нього сиділо декілька чоловіків. У глибині, біля печі, порався корчмар, побрязкаючи казанками.

- Поклін панам Ніссіровцям! – загремів Скомлік.

---

 41 Бичачі міхурі використовувались біднотою як замінник скла у вікнах (прим. пер.).