Слава ЗСУ!

- Штучки її не врятують – озвалась раптом Іскра, яка до цього була зайнята гострінням меча. – Вона вміє тільки танцювати. А щоб вижити, треба вміти убивати, а цього вона не зможе.

- Напевно зможе – вишкірив зуби Кайлей. – Коли у селі сіконула по шиї того хлопака, юшка полетіла на півсажня вгору…

- А вона побачивши це ледь не зомліла – пирхнула ельфиня.

- Бо це ще дитина – втрутилась Містле. – Я здогадуюсь, хто вона є і де навчилась штучок. Я вже бачила таких як вона. Це танцівниця чи акробатка з якоїсь мандрівної трупи.

- А відколи це – знову пирхнула Іскра – нас обходять танцівниці і акробатки? Бляха, північ наближається, мене огортає сонливість. Закінчимо врешті у цією пустою балаканиною. Треба виспатись і відпочити, щоб зранку на світанні ми могли бути у Кузні. Тамтешній солтис. Хіба ви забули про це, видав Кайлея ніссіровцям. Тепер все село має побачити, як ніч набуває червоного обличчя. А дівчина? Має коня, має меча. Одне й друге здобула чесно. Даймо їй трохи їжі і грошей. За те, що врятувала Кайлея. І нехай їде куди хоче, хай сама дбає про себе…

- Добре – промовила Цирі, стискаючи вуста і встаючи. Запала тиша, яку переривало тільки потріскування вогню. Щурі дивились на неї здивовано, чекали.

- Добре – повторила, дивуючись незнайомому звучанню свого голосу. – Я не потребую вас, я не просилась… І взагалі не хочу з вами бути ! Поїду зараз…

- А вона одначе не є німою – похмуро сказав Ґіселер. – Ти можеш говорити і то навіть зухвало.

- Погляньте на її очі – пирхнула Іскра. – Погляньте, як вона тримає голову. Хижа пташка! Молода соколиця!

- Хоче від’їхати? – промовив Кайлей. – А куди, якщо можна дізнатись?

- Що вас це обходить? – крикнула Цирі, а її очі запломеніли зеленим блиском. – Чи я вас питаю, куди ви їдете? Це мене не обходить! І ви мене теж не обходите! Ви мені ні для чого не потрібні! Я зумію… дам собі раду! Сама!

- Сама? – повторила Містле, дивно усміхаючись. Цирі замовкла, опустила голову. Щурі так само мовчали.

- Зараз ніч – промовив врешті Ґіселер. – Вночі не їздиться. Не їздиться самотою, дівчиною. Той, хто сам, має загинути. Там, біля коней, лежать ковдри і хутра. Вибери собі щось. Ночі в горах холодні. Що так на мене витріщила ті свої зелені ліхтарі? Шукай собі ліжко і спи. Ти мусиш відпочити.

Подумавши мить, вона погодилась. Коли повернулась, тягнучи коц і хутряну підстелку, Щурі вже не сиділи довкола вогнища. Вони стали півколом, а червоний відблиск полум’я відбивався у їх очах.

- Ми є Щурами Прикордоння – гордо проказав Ґіселер. – Любимо брати здобич. Не боїмося пасток. І немає такої речі, яку б ми не змогли перегризти. Ми Щурі. Підійди сюди, дівчинко.

Послухалась.

- Ти не маєш нічого. – додав Ґіселер, вручаючи їй оббитий сріблом пояс. – Тепер маєш хоч щось.

- Ти не маєш нічого і нікого – промовила Містле, усміхнувшись і накидаючи їй на плечі зелений, атласний канатик, і втискуючи до рук мережану блузку.

- Ти не маєш нічого – промовив Кайлей, а подарунком від нього був стилет у прикрашених дорогим камінням піхвах. – Ти сама.

- Не маєш нікого – повторив за ним Ассе. Цирі прийняла гарну перев’язь.

- Ти не маєш близьких – промовив з нільфгаардським акцентом Рееф, вручаючи їй пару рукавичок з м’якої шкіри. – Не маєш ніяких рідних і…

- Всюди будеш чужлю – докінчила позірно недбало Іскра, швидким і досить безцеремонним рухом кладучи на голову Цирі беретик з фазанячими перами. – Всюди чужа і завжди інша. Як нам називаватимала соколичко?

Цирі поглянула їй у вічі.

- Gvalch'ca.

Ельфиня засміялась.

- Коли ти вже починаєш говорити, то мовиш багатьма мовами, Мала Соколичко! Добре є. Будеш носити ім’я Старшого Народу, ім’я, яке сама для себе обрала. Будеш Фалькою.

Фалька.

Вона не могла заснути. Коні тупотіли і форкали у темряві, вітер шумів у коронах ялин. Небо вкрилось зорями. Ясно світило Око, протягом таких довгих днів її вірний провідник на скелястій пустелі. Око вказувало захід. Але Цирі вже не була певна, чи це правильний напрямок. Вона вже ні в чому не була впевненою.

Вона не могла заснути, хоч першого разу за багато днів почувалась у безпеці. Вона вже не була сама. Вона вимостила собі ложе зі шкур збоку, далеко від Щурів, які спали на зігрітій вогнем глиняній долівці зруйнованого куреня. Була далеко від них, але чула їх близькість і присутність. Не була сама.

Почула тихі кроки.

- Не бійся.

Кайлей.

- Я не скажу їм – прошепотів світловолосий Щур, стаючи на коліна і схилившись над нею – про те, що тебе шукає Нільфгаард. Не скажу про нагороду, яку обіцяє за тебе префект з Амарілло. Там, у корчмі, ти врятувала мені життя. Я тобі віддячусь. Чимось гарним. Зараз.