Слава ЗСУ!

Він ліг поряд неї, повільно і обережно. Цирі спробувала зірватись, але Кайлей притис її до постелі, рухом не різким, але сильним і рішучим. Делікатно поклав їй пальці на вуста. Це було непотрібно. Цирі була спаралізована страхом, а зі стиснутого, сухого, болюче сухого горла вона б не видобула крику, навіть якби хотіла це зробити. Але вона не хотіла. Тиша і морок були кращими. Безпечнішими. Ближчими, приховували її страх і сором. Застогнала.

- Будь тихо, мала – прошепотів Кайлей, поволі розшнуровуючи її сорочку. Повільно, лагідними рухами зсунув її тканину з плечей, а поділ сорочки підтягнув вище колін. – І не бійся. Побачиш, як це приємно.

Цирі затрусилась під дотиком сухої, твердої і грубої рапатої долоні. Вона лежала нерухома, випростана і скута, переповнена зневладнюючим страхом, що позбавляв волі та гострою огидою, які атакували скроні й щоки хвилями гарчки. Кайлей запхав їй ліву руку під голову, підтягнув її ближче до себе, намагаючись прибрати руку, якою вона судорожно стиснула поділ сорочки, надаремно силкуючись стягнути її вниз. Вона почала тремтіти.

У оточуючій темряві раптом почула рух, струс, почула звук копняка.

- Ти здуріла, Містле? – буркнув Кайлей, трохи встаючи.

- Облиш її, свинюко.

- Відвали. Йди спати.

- Кажу ж, залиши її в спокою.

- А хіба я її турбую, чи що? Чи вона кричить чи пручається? Я хочу пригорнути її до сну. Не турбуйся.

Цирі почула скрегіт стилету у металевих піхвах.

- Я не жартую – повторила Містле, невиразно маячачи в мороці над ними. – Шуруй до хлопців. Але вже.

Кайлей встав, виялався під носом. Мовчки встав і швидко відійшов.

Цирі відчула сльози, що котились щрками, швидко, щораз швидше, вповзаючи як рухливі хробачки у волосся біля вух. Містле вляглась поряд з нею, старанно вкривши її хутром. Але не поправила задертою сорочки. Залишила її так, як була. Цирі знову почала тремтіти.

- Тихо, Фалько. Вже добре.

Містле була теплою, пахнула живицею і димом. Її долоня була меншою від долоні Кайлея, делікатнішою, м’якшою. Приємнішою. Але дотик знову напружив Цирі, знову скрутив все тіло переляком і огидою, запалив щоки і здушив горло. Містле приникла до неї, по опікунськи притулилась і заспокійливо шепотіла. Але в цей самий час її дрібна долоня безперестанку повзла як теплий слимачок, спокійний, впевнений, рішучий, свідомий своєї дороги і мети. Цирі відчула, як залізні скрепи огиди і страху розпадаються, звільняють хватку, відчула, як виборсується з їх тиску і падає вниз, глибоко, щораз глибле, у теплий і мокрий омут зречення і безсилої покори. Бридкої та упокорююче приємної покори.

Вона глухо, розпачливо застогнала. Подих Містле торкався шиї, оксамитові і вологі вуста пестили плече, ключицю, впевнено просуваючись нижче. Цирі знову застогнала.

- Тихо, Соколичко – прошепотала Містле, ообережно запихаючи їй руку під голову. – Ти вже не будеш сама. Вже ні.

Зранку Цирі встала вдосвіта. Повільно вислизнула з-під хутра і обережно, не будячи Містле, що спала з відкритим ротом і передпліччям на очах. Передпліччя вкривали сироти. Цирі обережно вкрила дівчину. Після миті вагання нахилилась, делікатно поцілувала її в стрижене волосся, що стирчало немов щітка. Містле забурмотіла крізь сон. Цирі витерла сльозу зі щоки.

Вона вже була не одна.

Решта Щурів теж спали, хтось голосно хропів, хтось так само голосно пустив голубка. Іскра лежала з рукою поперек грудей Ґіселера, її буйне волосся було безладно розсипаним. Коні форкали і потупували, дятел стукав у стовбур сосни короткими серіями ударів.

Цирі збігла до струмка. Милась довго, тремтячи від холоду. Милась різкими рухами рук, що трусились, намагаючись змити з себе е, чого не можна вже було змити. Її щоками текли сльози.

Фалька.

Вода пінилась і шуміла на каміннях, пливучи у далину, в імлу.

Все відпливало у далину. В імлу.

Все.

Вони були ізгоями. Були дивною збираниною, створеною війною, нещастям і зневагою. Війна, нещастя і зневага поєднали їх і викинули на один берег, так як збурена рука викидає і кладе накопичує на паляжах дрейфуючі, чорні, вигладжені об каміння шматки дерева.

Кайлей очуняв серед диму, згарища і крові, у сплюндрованому замку, лежачого поміж трупами прийомних батьків і братів з сестрами. Нипаючи заваленими трупами замком, він наштовхнувся на Реефа. Рееф був вояком з карної експедиції, яку імператор Емгир Вар Емрейс вислав для придушення повстання у Еббінзі. Він був одним з тих, які здобули і сплюндрували замок після дводенної облоги. Здобувши замок, товариші покинули Ре ефа, хоч він і був живим. Але піклування про поранених не було в звичаї різунів з нільфгаардських спеціальних частин.