Слава ЗСУ!

Цирі відскочила з дороги свині, що бігла риссю з пронизливим кувіканням, впавши на клітки з курами. Заточившись, наступила на щось, що було м’яким і занявчало. Відскочила, ледве не впавши під копита великої, смердючої, гидкої і викликаючої страх худобини, яка розштовхувала людей кошлатими боками.

- Що це було? – простогнала вона, відновлюючи рівновагу. – Фабіо?

- Верблюд. Не бійся.

- Я не боюся! Теж мені!

Вона з цікавістю роззиралась. Подивилась на роботу низовиків, які на очах публіки виробляли з козячих шкір оздоблені бурдюки, захопилась гарними ляльками, які пропонували у кіоску пара напівельфів. Порозглядала вироби з малахіту і яспису, які виставив на продаж сумний і буркотливий гном. З цікавістю і знанням оглянула мечі на прилавку зброяра. Порозгладала дівчат, що виплітали кошики з лози і дійшла до висновку, що немає нічого гіршого, як так працювати.

Дудар перестав дути у сурму. Ймовірно, його вбили.

- Що тут так смаковито пахне?

- Пончики – Фабіо помахав гаманцем. – Хочеш з’їсти один?

- Маю бажання з’їсти два.

Продавець подав три пончики, узяв п’ятака і видав чотири мідяки решти, з яких один переламав навпіл. Цирі, ледь зберігаючи гідність, спостерігала за операцією ламання, жадібно поглинаючи першого пончика.

- Чи це від цього – спитала, забираючи другого – походить прислів’я: «Ламаного гроша не коштує»?

- Від цього – Фабіо ковтнув пончика. – Тому що монет меншої вартості, аніж гріш, немає. Хіба там, звідки ти родом, не вживають пів грошів?

- Ні. – Цирі облизала пальці. – Там, звідки я родом, уживали золоті дукати. Окрім того, все те ламання було безглузде і непотрібне.

- Чому?

- Бо я маю бажання з’їсти третього пончика.

Наповнені сливовим повидлом пончики смакували як найчудовіший еліксир. Настрій Цирі покращився, а нуртуюча площа перестала лякати, почав навіть подобатись. Вже не дозволяла, щоб Флавіо тяг її за собою, сама потягнула його у найбільший натовп, до місця, з якого хтось промовляв, вилізши на імпровізовану кафедру з бочок. Промовцем був підстаркуватий грубас. За поголеною головою і бурими шатами Цирі впізнала в ньому мандрівного жерця. Вона вже бачила таких, вони часом відвідували святиню Мелітеле в Елландері. Матінка Неннеке ніколи не казала про них інакше як «ці фанатичні дурні».

- Один є на світі закон! – гарчав товстий жрець. – Боже право! Вся природа підпорядковується тому законові, вся земля і все, що на тій землі живе! А чари і магія ворожі тому законові! Проклятими є чарівники і близьким є день гніву, коли вогонь з небес знищить їх огидний острів! Впадуть водночас мури Локсії, Арерузи і Гарстангу, за якими якраз і збираються ця погань, щоб обмислювати свої підступи! Впадуть ті мури…

- І треба буде, пся мать, знову класти – пробурчав мулярський челядник в спецівці, замащеній вапном, який стояв поряд з Цирі.

- Спам’ятайтесь, добрі і побожні люди – верещав жрець – не вірте чарівникам, не звертайтесь до них ні за порадою, ні з проханням! Не дайте обманутись ні їх гарними фігурами, ні гладкою розмовою, бо насправді, скажу я вам, ті чародії як труни побілені, з верху гарні, а всередині повні гнилизни і спорохнявілих кісток!

- Дивіться на нього – сказала молода жінка з кошиком повним моркви – як у нього язик підвішений. На магіків наговорює, бо заздрить їм, і тільки.

- Точно – підтакнув муляр. – У самого, дивись, лоб ніби яйце вилизаний, а черево аж до колін висить. А чародії вродливі, ані грубнуть, ані лисіють… А чародійки, га, сама краса…

- Бо дияволу душу за ту красу продали! – крикнув низький тип з шевським молотком за поясом.

- Дурниці верзеш, недоумку. Коли б не добрі пані з Аретузи, ти давно б з торбами пішов! Дякувати їм маєш, що живеш!

Фабіо потягнув Цирі за рукав, вони знову занурились у натовп, який поніс їх у напрямок центру площі. Почули гупання бубна і голосні окрики, що закликали до тиші. Натовп і не думав слухатись, але глашатаєві з дерев’яного помосту це зовсім не перешкоджало. Мав гучний, тренований голос і вмів ним користуватись.

- Відомий – загуркотів, розкручуючи згорток пергаменту – як Гуго Ансбах, за походженням низовик, є поза законом, бо ельфам-злочинцям, що називають себе Білками, дав у своєму домі нічліг і харчі. Так само Юстим Інгвар, коваль, червонолюд за походженням, який кував згаданим злочинцям вістря стріл. На обох з них доповісти до бурграбії і притягти їх до покарання. Хто їх видасть – тому нагорода: п’ятдесять корон готівкою. А якщо хтось їх нагодує чи переховуватиме, як спільник, буде вважатись винним і буде йому однакова кара з ними відміряна. А якщо він буде схоплений на хуторі чи в селі, весь хутір чи село заплатить…