Слава ЗСУ!

На верху їх привітав і обвіяв освіжаючий морський вітер. Цирі з радістю вдихнула його після густої і нерухомої задухи міста. Вона вперла лікті у край муру, дивлячись з вистоти на порт, кольоровий від вітрил.

- Що це, Фабіо? Та гора?

- Острів Танедд.

Острів видавалась дуже близьким. І не нагадував острів. Мав вигляд вбитого у морське дно гігантського кам’яного стовпа, великого зиккурату, обведеного дорогою, що спірально вилась, зигзагами сходів і терасами. Тераси зеленілись від гаїв і садів, а з зелені, приліпленої до скель як ластівчині гнізда, стирчали білі стрільчасті вежі і декоративні куполи, які увінчували комплекси оточених галереями будинків. Ці будинки не справляли враження збудованих. Здавалось, що їх викуто на схилах цієї морської гори.

- Це все збудували ельфи – пояснив Фабіо. – Кажуть, що за допомогою ельфійської магії. Однак, з незапам’ятних часів Танедд належить чародіям. Біля чубка, там, де блискучі куполи, находиться палац Гарстанг. Там, за декілька днів, розпочнеться великий з’їзд магіків. А там, поглянь, на самісінькому вершечкові, ця висока самотня вежа з бійницями, це Tor Lara, Вежа Чайки…

- Чи можна дістатись туди сушею? Адже ж це близенько…

- Можна. Є міст, що сполучає береги затоки з островом. Ми цього не бачимо, бо дерева зутулили. Бачиш ті червоні дахи біля підніжжя гори? Це палац Локсія. Там є місто. Тільки через Локсію можна дістатись до дороги, яка веде на верхні тераси…

- А там, де ті красиві красиві галереї і містки? І сади? Як вони тримаються скелі, і не падає… Що це за палац?

- Це якраз і є Аретуза, про яку ти питала. Там знаходиться знаменита школа для молодих чародійок.

- Ах – Цирі облизала губи – ось воно де… Фабіо?

- Слухаю.

- Ви іноді бачите молодих чародійок, які вчаться у тій школі? У тій Аретузі?

Хлопець подивився на неї, явно здивований.

- Зовсім ніколи! Ніхто їх не бачить! Їм не можна полишати острів і виходити до міста. А на територію школи ніхто не має доступу. Навіть бурграф і байлі, якщо мають щось до чародійок, можуть іти тільки до Локсії. На найнижчий рівень.

- Я так і думала – Цирі покивала головою, втупившись у виблискуючі дахи Аретузи. – Це не школа, а в’язниця. На острові, на скелі, над проваллям. Ув’язнення, і квит.

- Трохи так – визнав Фабіо по хвилі роздумів. – Звідти справді тяжко вийти… Але ні, це не є так, як в ув’язненні. Адептки це ще й молоді дівчата. Треба їх стерегти…

- Від чого?

- Ну… - пробурмотів хлопець. – Ти знаєш…

- Не знаю.

- Гмм… Я думаю… Ох, Цирі, ніхто ж їх не замикає у школі силоміць. Вони самі хочуть…

- Ну звичайно – Цирі шельмувато усміхнулась. – Хочуть сидіти у тій в’язниці. Якби не хотіли, то би не дали там себе замкнути. Це не штука вчасно накивати п’ятами. До того, як там опинишся, бо потім це вже може бути важко…

- Як це? Втікати? А чому б вони мали втікати…

- Вони – перебила – напевно не мали б чому, бідачки. Фабіо? Де є місто… Гірундум? – Хлопець подивився на неї, спантеличений.

- Гірундум це не місто – промовив. – Це велика ферма. Там є сади і городи, що постачають овочі і фрукти для всіх довколишніх міст. Також там є стави, де вигодовують коропів та іншу рибу…

- Як задалеко звідси до того Гірундуму? В який бік? Покажи мені.

- А чому ти хочеш це знати?

- Я ж просила, покажи мені.

- Бачиш ту дорогу яка йде на захід? Там, де ті вози? Саме тудою їдеться до Гірундуму. Це якихось п’ятнадцять миль, весь час лісами.

- П’ятнадцять миль – повторила Цирі. – Недалеко, якщо мати доброго коня… Дякую тобі, Фабіо.

- За що мені дякуєш?

- Неважливо. Тепер відведи мене на ринок. Ти обіцяв.

- Ходім.

Такої тисняви, шуму і суєти, які панували на ринку Горс Велену, Цирі ще ніколи не бачили. Галасливе рибне торжище, через яке недавно проходили, у порівнянні з ринком справляло враження тихого храму. Площа була справді гігантською, а крім того, їй здавалось що вони хіба могли б поспостерігати здалеку, бо про доступ на терен ярмарку не можна було навіть міряти. Однак Фабіо сміло вдерся у скупчений тлум, тягнучи її за руку. Цирі одразу закрутилось у голові.

Перекупки надривались, покупці кричали ще голосніше, загублені у натовпі діти вили і лементували. Худоба ревіла вівці блеяли, птаство гельготтіло і кудкудакало. Червонолюдські ремісники завзято били молотами у якісь бляхи, а коли переривали биття, щоб напитись, зачинали брудно лаятись. З кількох місць площі долинали труби, гуслі і цимбали, напевно, давали концерт ваганти і музики. На додачу до всього злого хтось невидимий серед натовпу безперервно сурмив у потужну сурму. Це точно не був музика.