Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
- Боїться – захихотіла руда – що ми його у неї відіб’ємо, хоч би й тільки на сьогоднішню ніч. Що ти на це, Сабріно? Спробуймо? Показний хлоп, не те, що наші зарозумілі здихляки з їхніми комплексами і претензіями…
- Говори тихше – просичала Сабріна. – Не дивись на нього і не шкір зуби. Єнніфер стежить за нами. І тримай стиль. Хочеш його відбити? Це поганий смак.
- Гмм, маєш рацію – визнала подумавши Марті. – А якби отак раптом підійшов і сам запропонував?
- Тоді – Сабріна Ґлевіссіг кинула на відьмака хижим чорним оком – я б дала йому без роздумів, хоч би й на камінні.
- А я – захихотіла Марті – навіть на їжаку.
Відьмак, втупившись у скатертину, затулив дурну міну креветкою і листям салату, нечувано радий з факту, що мутація кровоносних зробила неможливим для нього рум’янець.
- Відьмак Геральт?
Він ковтнув кревектку, відвернувся. Чародій зі знайомим оличчям злегка усміхнувся, торкаючись вишитих вилогів фіолетового дублету.
- Доррегарарай з Воле. Ми знайомі. Зустрічались…
- Я пам’ятаю. Перепрошую, одразу не впізнав. Радий..
Чародій дещо знічено усміхнувся, знімаючи два келиха з таці, яку ніс паж.
- Спостерігаю за тобою вже якийсь час – сказав, вручаючи один з келихів Геральтові. – Всім, кого тобі відрекомендувала й познайомила Єнніфер, ти радий. Обман чи брак критичності?
- Чемність.
- Щодо них? – Доррегорай широким жестом вказав на гуляк. – віриш мені, не варто силуватись. Це пихата, заздрісна і брехлива банда, твоєї чемності не оцінять, просто візьмуть на глуми. З ними, відьмаче, треба за їх власною модою, різко, зарозуміло, грубо, тільки тоді ти їм сподобаєшся. Вип’єш зі мною вина?
- Слабкого, яке сюди виклали? – усміхнувся мило Геральт. – З найвищою бридливістю. Ну, але якщо тобі смакує… Змушений.
Сабріна і Марті стрижучи вухами з-за свого столу, голосно пирхнули. Доррегарай зміряв обох повним зневаги поглядом, відвернувся, стукнув кухлем у келих відьмака, усміхнувся, але цього разу ширше.
- Очко для тебе – визнав легко – Ти швидко вчишся. До дідька, де ти набрався таких манер, відьмаче? На шляхах, по яких весь час волочишся шляхом вимираючих створінь? Твоє здоров’я. Сміятимешся, але ти є одним з не багатьох у цій залі, кому я маю бажання запропонувати такий тост.
- Справді? - Геральт ковтнув вина, делікатно відригнувши, розкошуючи смаком. – Попри факт, що я займаюсь вигубленням вимираючих людей?
- Не лови мене на слові – чародій приязно штовхнув його в плече. – Бенкет ледь почався. Певно, тебе зачепить ще декілька осіб, ощадливіше використовуй в’їдливі вирази. Що ж стосується твого фаху… Ти, Геральте, принаймні маєш достатньо гідності, щоб не обвішатись трофеями. А роззирнись довкола. Ну, сміливіше, роззирнись довкола, вони люблять, коли на них витріщаються.
Відьмак слухняно прилип поглядом до бюсту Сабріни Ґлевіссіг.
- Глянь – Доррегарай спіймав його за рукав, вказавши пальцем на чародійку, яка проходила повз них, розвівачи довкола газовими тканинами. -Черевички зі шкури рогатої агами. Помітив?
Він кивнув головою, нещиро, бо все, що він бачив виключно те, чого не приховувала газова блузка.
- О, прошу, скеляста кобра – чародій безпомилково розпізнав наступні парадуючі залою черевички. Мода, яка вкоротила сукні на дюйм вище щиколотки, полегшувала йому завдання. – А там… Білий легван. Саламандра. Віверна. Окуляровий кайман. Василік… Всі до одного плазуни, яким загрожує вимирання. До дідька, хіба не можна носити взуття з телячої чи свинячої шкіри?
- Ти як завжди про шкури, Доррегараю? – підійшла Філіппа Ейльхарт, спинившись поряд. – Про дублення і шевство? Що за тривіальна і рагульська тема.
- Один вважає рагульством те, інший – те – зневажливо скривився чародій. – Ти маєш гарні аплікації на сукні, Філіппов. Якщо я не помиляюсь, це діамантовий горностай? Чудовий смак. Напевно, ти знаєш, що цей вид, з огляду його красивого волосяного покрову, цілком винищено двадцять років тому?
- Тридцять – виправила Філіппа, далі кладучи до рота останні креветки, ті, яких Геральт не зміг з’їсти. – Знаю, знаю, вид би неминуче воскрес, якби я наказала модистці обшити сукню шматками паклі. Думала про це. Але пакля не пасувала кольором.
- Перейдімо до столу з того боку – легко запропонував відьмак. – Я бачила там пару мисок чорної ікри. А оскільки лопатоносий осетр теж вже скоро остаточно вимре, треба поспішати.
- Кав’яр у твоєму товаристві? Я марила про це – Філіппа затріпотіла віями, взяла його попід руку, заманливо пахнучи цинамоном і нардом[19]. – Ходімо не зволікаючи. Складеш нам компанію Доррегараю? Ні? Ну, то бувай, гарно розважся.
