Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
- Сенс – перебив чародій – витіснений банальністю.
- Ми надто відрізняємося – Геральт не дав себе перебити. – А дрібний факт, що моя мати була, випадково, чародійкою, цієї відмінності затулити не зуміє. А так з цікавості: ким була твоя мати?
- Поняття не маю – спокійно відповів Вільгефортц. Відьмак одразу замовк.
- Друїди з Ковірського Кола – продовжив за мить чародій – знайшли мене у канаві у Лан Ексетері. Прийняли і виховали. Очевидно, що друїдом. Знаєш, хто такі друїди? Це такий мутант, волоцюга, який ходить світом і вклоняється святим дубам.
Відьмак мовчав.
- А потім – продовжував Вільгефортц – внаслідок певних друїдських ритуалів на зовні вилізли мої здібності. Здібності, які очевидно і беззаперечно виявили мій родовід. Мене сплодили, очевидно випадково, двоє людей, з яких принаймні один був чародієм.
Геральт мовчав.
- Тим, хто відкрив мої скромні здібності, був чародій, якого я зустрів цілком випадково – спроквола продовжував Вільшефортц. – І також спромігся щодо мого на величезну ласку: запропонував мені навчання і вдосконалення, а в перспективі – вступ до Братства Магів.
- А ти – глухо промовив відьмак – прийняв пропозицію.
- Ні – голос Вільгефортца ставав щораз більш холоднішим і неприємним. – я відкинув її у неґречній, просто хамській формі. Я вилив на дідуню усю злість. Я хотіла, щоб він почувався винним, він і вся його магічна компанія. Винним, звичайно, у канаві Лан Ексетера, винний, що один або двоє лайдацьких магіків, позбавлене серця і людських почуттів дрантя, викинуло мене до тієї канави після народження, а не до. Ясна річ, чародій, ані не зрозумів, ані не перейнявся тим, що я йому тоді сказав. Потис плечима і пішов геть, позначивши цим себе і всіх своїх друганів тавром нечутливих, пихатих, гідних найвищої зневаги скурвих синів.
Геральт мовчав
- Друїдів з мене було досить – продовжив Вільгефортц. – Я полишив свіщенні діброви і вирушивв у світ. Я всяке робив. Дечого до сьогодні соромлюсь. Зрештою, я став найманцем. Моя подальша доля склалась, як ти здогадуєшся, стереотипно. Вояк звитяжний, вояк переможений, мародер, грабіжник, ґвалтівник, убивця, врешті втікач, утікаючий на кінець світу від зашморгу. Я втік на кінець світу. І там, на кінці світу, я познайомився з жінкою. Чародійкою.
- Будь обережний – прошепотів відьмак, а його очі звузились. – Будь обережним, Вільгефортце, щоб силуваний пошук подібності не завів тебе задалеко.
- Подібності вже закінчились – чародій не відвів погляду. – Бо я не дав собі ради з почуттям, яке відчував до тієї жінки. У свою чергу я не зрозумів її почуттів, а вона не намагалась мені в цьому допомогти. Я покинув її. Бо вона була проміскуїтична[21], пихата, злостива, нечула і холодна. Бо нею не можна було володіти, а її володіння було упокорюючим. Я покинув її, бо знав, що вона цікавилась мною тільки через мій розум, особистість і чарівну таємничість, а вона зазвичай удостоювала більш ніж однією ніччю тільки чародіїв. Я покинув її, бо… Бо вона була як моя мати. Я раптом зрозумів, що те, що я до неї відчуваю, то ніяке не кохання, але значно більш складніше почуття, сильне, але тяжке для класифікування: мішанина страху, жалю, злості, каяття і потреби спокути, почуття вини, втрати і кривди, збоченої потреби терпіння і покути. Те, що я відчував до тієї жінки, це була ненависть.
Геральт мовчав. Вільгефортц дивився в бік.
- Я залишив її - продовжив за мить. – І не міг жити з пусткою, яка мене огорнула. І раптом я зрозумів, що це не відсутність жінки викликає ту порожнечу, але відсутність того, що я тоді відчував. Парадокс, правда? Навряд чи я мушу закінчувати, ти вгадаєш продовження. Я став чародієм. З ненависті. І тільки тоді я зрозумів, який дурним я був. Я переплутав небо з зірками, які вночі відбились на поверхні ставу.
- Як ти слушно зауважив, паралелі між нами були не до кінця паралельними – буркнув Геральт. – Занадто мало між нами спільного, Вільгефортце. Що ти хотів довести, оповідаючи мені твою історію? Те, що дорога до чародійської майстерності, хоч крута і важка, є доступною для всіх? Навіть для, перепрошую за паралелю, бенькартів і підкидьків, волоцюг чи відьмаків…
- Ні – перебив чародій. – Я не збирався доводити, що ця дорога є доступною для всіх, бо це очевидне і давно доведене. Також не вимагає доведення факт, що для певних людей іншої дороги просто немає.
- Отже – усміхнувся відьмак – я не маю виходу? Я мущу укласти з тобою угоду, що мусить стати темою картини і стати чародієм? Тільки з погляду на генетику? Ой. Я трохи знаю теорію спадковості. Мій батько, до чого я дійшов з великими труднощами, був волоцюгою, простаком, авантюристом і рубакою. Я можу мати генетичну перевагу за мечем, не за куделею[22]. Факт, що я теж не зле рубаюсь, здається підтверджує це.
