Слава ЗСУ!

Або її витягнуто у білизні. У двимеритових кайданах.

У ніші вікна сиділа Марті Содергрен, цілителька. Підвела голову, чуючи його кроки. Мала мокрі від сліз щоки.

- Ген Гедимдейт мертвий – промовила тремтячим голосом. – Я нічого не могла зробити… Чому мене так пізно покликали? Сабріна вдарила мене. Вдарила в обличчя. Чому? Що тут сталось?

- Чи ти бачила Єнніфер?

- Ні, не бачила. Залиш мене. Я хочу бути сама.

- Покажи мені найкоротшу дорогу до Ґарстангу. Прошу.

Вище Аретузи були три закручені тераси, далі підніжжя гори ставало урвистим і недоступним. Над урвищем підносилвся Ґарстанг. У основі палацу були темниі, одноманітно гладкі, приліплені до скель кам’яні блоки. Тільки вищі поверхи виблискували мармуром і вітражами вікон, золотавіла на сонці бляха куполів.

Брукована дорога, що вела до Ґарстангу й далі, на верх, вилась довкола гори як вуж. Однак була ще одна дорога, коротша – сходи сполучали тераси, тож під Ґарстангом зникали у чорній пащі тунелю. Саме ці сходи вказала відьмакові Марті Содергрен.

Балюстрада сходів була прикрашена статуями фавнів і німф. Статуї справляли враження живих. Ворушились. Медальйон відьмака почав сильно здригатись.

Він протер очі. Вдаваний рух статуй полягав у тому, що їх обриси мінились. Гладкий камінь змінився у пористу, безформеннну масу, зжерту вітром і сіллю. І одразу після того знову все відновилось.

Знав, що це значить. Ілюзія, що маскувала Танендд, хиталась, зникала. Місток теж був частково ілюзорним. Через діравий, немов решето, камуфляж прозирало провалля і водоспад, що гув на її дні.

Темних плит, що вказували безпечну дорогу, не було. Він поволі пройшов через місток, зважаючи на кожен крок, проклинаючи в душі втрату часу. Коли він вже був на другому боці провалля, то почув кроки людини, що бігла.

Одразу його впізнав. Зверху, зі сходів, збігав Доррегарай, чародій на службі короля Етайна з Цідарісу. Пам’ятав слова Філіппи Ейльхарт. Чародіїв, які репрезентували нейтральних королів, запрошено до Ґарстангу як спостерігачів. Але Доррегарай гнав по сходах у темпі, який сповіщав, що запрошення раптом відкликано.

- Доррегараю!

- Геральт? – ахнув чародій. – Що ти тут робиш? Не стій, втікай! Швидко вних, до Аретузи!

- Що сталось?

- Зрада!

- Що?

Доррегарай раптом здригнувся і дивно закашлявся, а одразу по тому похитнувся і впав просто на відьмака. Поки Геральт вхопив його, встиг побачити древко сіроперої стріли, що стирчала йому зі спини. Він похитнувся з чародієм у обіймах, і це врятувало йому життя, бо друга ідентична стріла, замість того, щоб перебити йому горло, вдарилась в обличчя кам’яного фавна, що зверхньо усміхався, позбавивши його носа і частину щоки. Відьмак відпустив Доррегарая і пірнув за балюстраду сходів. Чародій звалився на нього.

Стрільців було двоє, і обидва мали на шапках більчині хвости. Один зостався на верху схолів, напинаючи лук, інший витяг меч з піхов і побіг вниз, перестрибуючи декілька сходинок. Геральт скинув з себе Доррегарая, звівся на ноги, видобуваючи меча. Стріла заспівала, відьмак обірвав спів, відбиваючи вістря швидким ударом клинка. Інший ельф був вже поряд, але побачивши відбивання стріли, на мить завагався. Але тільки на мить. Він рушив на відьмака, закрутивши мечем ріжучий рух. Геральт коротко парирував, навскіс, так, щоб клинок ельфа ковзнув його вістрям. Ельф втратив рівновагу, відьмак плавно повернувся і втяв його у бік шиї, під вухо. Тільки раз. Вистачило.

Стрілець на горі сходів знову напнув лук, але не зумів спустити тятиву. Геральт побачив блиск, ельф скрикнув, розкинув руки і впав вниз, котячись сходами. Куртка на його спині палала.

Сходами збігав наступний чародій. Побачивши відьмака, затримався, підняв руку. Геральт не витрачав часу на пояснення, пластом впав на землю, а вогнення блискавиця з сичанням пролетіла над ним, розбивши на дрібний пил статую фавна.

- Припини! – закричав. – Це я, відьмак.

- Трясця – видушив чародій, підбігаючи. Геральт не пригадував його собі з бенкету. – Я прийняв тебе за одного з цих ельфійських бандитів… що з Доррегараєм? Живий?

- Ніби так…

- Швидко, на інший бік мосту.

Перетягли Доррегарая, щасливо, бо у поспіху не звертали уваги на ілюзію, що хвилювалась і зникала. Ніхто їх не переслідував, але попри це чародій витягнув руку, покричав закяття і гаступна блискавиця розвалила міст. Каміння загуркотіло по стінах провалля.

- Це повинно їх затримати – сказав. Відьмак витер крок, що текла з рота Доррегарая.

- У нього пробита легеня. Ти можеш йому допомогти?