Слава ЗСУ!

Попри спеку, підрозділи марширували жваво, збитий солдатськими чоботиськами пил клубочився над дорогою. Тріщали бубни, розвівались прапорці, колихались і блищали вістря пік, дротиків, алебард і гізарм. Воїни марширували жваво і весело. Це йшла армія звитяжна. Армія непереможна. Давайте хлопці, вперед, до бою! На Вендерберг! Прикінчити ворога, помститись за Содден! Скористатись веселою воячкою, напхати сакви здобиччю і до дому, до дому!

Евертайн дивився. І рахував.

- Вендерберг впав після тижня облоги – докінчив Жовтець. – Ти здивуєшся, але там цехи діяльно і до кінця боронили башти і визначениі ділянки стін. Вирізано усю залогу і населення міста, щось біля шести тисяч людей. На звістку про це почала велика втеча. Розбиті полки і цивільна людність почали масово втікати до Темерії і Реданії. Натовпи втікачів досягли Долини Понтару і пройшли Махакам. Але не всім вдалось втекти. Кінні загони Нільфгаардців пішли за ними, відрізали дороги втечі… Знаєш, про що йдеться?

- Не знаю. Я не знаюсь на… Не знаюсь на війні, Жовтцю.

- Йдеться про бранців. Про невільників. Хотіли загнати у неволю якнайбільше людей. Це для Нільфгаарду найдешевша робоча сила. Тому вони таке завзято переслідували втікачів. Це було велике полювання на людей, Геральте. Легке полювання. Бо військо втекло, а втікаючих людей ніхто не захищав.

- Ніхто?

- Майже ніхто.

- Не зможемо… - прохрипів, оглядаючись. – Не зможемо втекти… Бляха, кордон вже так близько… Так близько…

Райла стала у стременах, поглянула на гостинець, що вився серед вкритих хащами пагорбів. Дорога, куди кинути оком, була всіяна покинутим майном, трупами коней, зіпхнутими на узбіччя возами і візками. За ними, з-за лісів, били у небо чорні стовпи диму. Щораз ближче було чути вереск, наростаючі звуки бою.

- Забили тилову варту… - Віліс витер обличчя від сажі та поту. – Чуєш, Райло? Вони наздогнали тиловий дозор і вирубали їх у пень! Не зуміємо!

- Тепер ми тиловий дозор – тихо промовила найманка. – Тепер наша черга.

Віліс зблід, якийсь з вояків, що прислухались, голосно зітхнув. Райла шарпнула віжки, повернула тяжко храплячого, з натугою піднімаючого голову верхівця.

- І так не зуміємо втекти – промовила спокійно. – Коні за хвилину впадуть. Поки ми доїдемо до передгір’я, тоді нас і схоплять.

- Рушмо всі й заховаємося у лісі – сказав Віліс, не дивлячись на неї. – Поодинці, кожен за себе. Може вдастся… вижити.

Райла не відповіла, поглядом і рухом голови вказала на передгір’я, на шлях, на останні ряди довгої колони утікачів, що тягнулись до кордону. Віліс зрозумів. Виматюкався, зіскочив зіскочив з сідла, захитався, сперся на меч.

- З коней! – хрипко крикнув до вояків. – Забарикадуйте шлях чим можна! Чого витріщились? Раз мати народила і здихати тільки раз! Ми військо! Ми тиловий дозор! Ми мусимо затримати погоню, затримати.

Вона змовкла.

- Якщо затримаємо погоню, люди зуміють перейти до Темерії, на той бік гір – докінчила Райла, теж злазячи з коня. – Там – жінки й діти. Що так очі вибалушили? Це наше ремесло. Забули, за що нам платять?

Вояки подивились один на одного. Якусь мить Райла думала, що вони втечуть, що рвонуть мокрих і змучених коней до останнього, неможливого зусилля, що погоняться за колоною втікачів, до рятівного підгір’я. Помилилась. Погано їх оцінила.

Вони перевернули на дорогу воза. Швидко збудували барикаду. Самопальну. Низьку. Абсолютно недостатню.

Довго не чекали. До яру влетіли два коня, які спотикались і храпіли, сипали клаптями піни. Тільки один ніс вершника.

- Блейз!

- Готуйтеся… - найманець сповз з сідла на руки вояків. – Готуйтеся, курва… Зразу за мною…

Кінь захропів, танцююче ступив боком кілька кроків, упав на зад, тяжко рухнув на бік, здригнувся, витягнув шию, протяжно заіржав.

- Райло - прохрипів Блез, відвертаючи погляд. – Дайте мені щось. Я втратив меча.

Войовниця, дивлячись на б’ючі у небо дими пожеж, вказала рухом на сокиру, вперту в перекинутий віз. Блайз схопив зброю, поточився. Ліву штанку мав просякнуту кров’ю.

- Що з іншими, Блейзе?

- Їх вирізали – видихнув найманець. – Всі. Весь загін…Райла, це не Нільфгаард… Це Білки… Це ельфи нас наздогнали. Scoia'tael їдуть перед фронтом, перед нільфгаардцями.

Один из вояків болісно застогнав, інший тяжко сів на землю, затуливши обличчя долонями. Вілліс вилаявся, підтягуючи ремені півпанцира.

- По місцям! – закричала Райла. – За заслін! Живцем нас не візьмуть! Я вам обіцяю!

Вілліс сплюнув, після чого швидко зірвав з наплічника триколірну, чорно-золото-червону кокарду спеціальних військ короля Демавенда, кинув її у хащі. Райла, розгладжуючи і чистячи власну відзнаку, криво усміхнулась.