Слава ЗСУ!

- Ми досягли більшого – промовила королева, тихо, щоб не сполохати метеликаа – ніж могли б сподіватись. Після ста років ми врешті повернули нашу Долину Квітів…

- Ми знову маємо нашу власну країну – докінчила королева, розглядаючи метелика. – Ми знову є Народом, а не вигнанцями. А попіл удобрює. Весною Долина розквітне знову.

- Це замало, Стокротко. Ще замало. Ми втратили напір. Ще недавно ми хвалились, що зіпхнемо людей до моря, з-за якого вони прибули. А тепер ми затисли наші кордони і амбіції до Dol Blathanna…

- Емгир Дейтвен дав нам Доль Блатанна у подарунок. Чого ти очікуєш від мене, Filavandrel? Я маю жадати більше? Не забувай, що навіть у прийманні дарів слід зберігати міру. Особливо якщо йдеться про дари Емгира, бо Емгир нічого не дає задарма. Ми маємо утримати землі, які він нам подарував. А сили, які ми маємо у нашому розпорядження, ледь вистачає для утримання Dol Blathanna.

- Відкличмо команди з Темерії, Реданії і Каедвену – запропонував біловолосий ельф. – Відкличемо всіх Scoia'tael, що б’ються з людьми. Ти тепер королева, Enid, вони послухаються твого наказу. Тепер, коли ми вже маємо наш власний шмат землі, їх боротьба не має сенсу. Тепер їх обов’язком є повернутись сюди і боронити Долину Квітів. Нехай б’ються як вільний народ на захисті власних кордонів. А поки що вони гинуть в лісах як розбійники!

Ельфиня опустила голову.

- Емгир не дасть на це згоди – прошепотіла вона. – Команди мають битись і далі.

- Чому? З якою метою? – Filavandrel aep Fidhail різко випротався.

- Скажу тобі більше. Нам не можна підтримувати і допомагати їм. Це була умова Фольтеста і Хенсельта. Темерія і Каедвен будуть поважати нашу владу над Dol Blathanna, але тільки тоді, якщо ми офіційно засудимо боротьбу Білок і відречемося від них.

- Ті діти помирають, Стокротко. Вмирають щодня, гинуть у нерівній боротьбі. Після тайємних угод з Емгиром люди рушать на команди і знищать їх. Це наші діти, наше майбутнє! Наша кров! А ти розповідаєш мені, що ми маємо зректися їх? Que'ss aen me dicette, Enid? Vorsaeke'llan? Aen vaine?

Метелик злетів, затріпотів крилами, полетів до вікна, розвернувся кинутий потоками гарячого повітря. Франческа Фіндабайр, звана Enid an Gleanna, раніше чарівниця, а тепер королева Aen Seidhe, вільних ельфів, підняла голову. В її прекрасних блакитних очах блищали сльози.

- Команди – повторила глухо – мусять й далі воювати. Мусять дезорганізовувати людські королівства, утруднювати військові приготування. Такий був наказ Емгира, а я не можу суперечити Емгирові. Вибач мені, Filavandrel.

Filavandrel aep Fidhail подивився на неї, глибоко вклонився.

- Я пробачаю, Enid. Але не знаю, чи пробачать вони.

- Ні один чародій не переглянув ситуацію по новому? Навіть тоді, коли Нільфгаард мордував і палив у Аердіні, жоден з них не покинув Вільгефортца, не приєднався до Філіппи?

- Жоден.

Геральт довго мовчав.

- Не вірю – врешті промовив, дуже тихо. – Не вірю, щоб жоден не покинув Вільгефортца, коли справжні причини і наслідки його зради вийшли на світ Божий. Я є, як вже загальновідомо, наївним, нерозумним і застарілим відьмаком. Але я все ще не вірю, щоб у жодного чародія не прокинулось сумління.

Тіссая де Вріес поклала свій складний, оздобний підпис під останнім реченням листа. Після довгих роздумів ще додала поряд ідеограму, що означала її справжнє ім’я. Ім'я, якого ніхто не знав. Ім'я, якого вона не вживала багато років. З часу, коли стала чародійкою.

Жайворонок.

Вона відклала перо. Дуже старанно, рівно, точно впоперек списаного аркушу пергаменту. Протягом довгого часу сиділа нерухомо, втупившись у червону кулю сонця, що заходило. Потім встала. Пдійшла до вікна. Впродовж якогось часу вона дивилась на дахи будинків. Будинків, у яких саме вкладались до сну звичайні люди, змучені своїм звичайним, людським життям і працею, повні звичайного людського неспокою про долю, про завтра.

- Четвертування – оцінив поет.

- Припини, Жовтець. Давай обидва мечі. І забирайся звідси, але швидко. Втікай з острова. Втікай якнайдалі.

- А ти?

- Повернусь на верх. Мушу рятувати Цирі… І Єнніфер. Дійкстра, лежи спокійно і дай спокій стилету!

- Тобі це з рук не зійде – видушив шпиг. – Спрямую моїх… Піду за тобою…

�ркалом стояли нерівно. Служниця муситиме поправити і попересувати їх під час прибирання.

Служниця. Звичайна жінка. Звичайна людина з повними страху очима перед тим, що надходить. Звичайна людина, загублена в часи зневаги. Звичайна людина, що шукає надії і повності у завтрашньому дні у неї, у чародійки…