Слава ЗСУ!

Звичайна людина, довіри якої вона не виправдала.

З вулиці долинув звук кроків, стукіт тяжкий солдатських чобіт. Тіссая де Вріес навіть не здригнулась, не обернула голови до вікна. Їй було байдуже, чи чиї це кроки. Королівські вояки? Прево з наказом про арешт зрадниці? Наймані убивці? Наймані убивці Вільгефортца? Її це не обходило.

Кроки затихли у далині.

Підсвічники під дзеркалом столи нерівно. Чародійка вирівняла їх, поправила положення серветки, так, щоб її ріжок стояв точнісінько посередині і був симетричним до чотирикутних підставок підсвічників. Вона розстебнула золотиі браслети на зап’ястках і рівненько розклала їх на розгладженій серветці. Критично оглянула, але не знайшла найменшого недоліку. Все лежало рівно, акуратно. Так, як і повинно лежати.

Відкрила шухляду комодика, вийняла з неї короткий ніж з кістяним руків’ям.

Обличчя мала горде і нерухоме. Мертве.

У будинку було тихо. Так тихо, що було чутно, як на стільницю столу падає пелюстка в’янучого тюльпану.

Сонце, червоне як кров, повільно зайшло за дахи будинків.

Тіссая де Вріес сіла у крісло біля столу, задмухала свічки, ще раз поправила перо, що лежало впоперек листа і перетяла собі судини на зап’ястках обох рук.

Виснажений цілоденною подорожжю і враженнями дало знати про себе. Жовтець прокинувся і зрозумів, що заснув напевне під час оповіді, захропівши на пів слові. Ворухнувся і ледь не впав з купи галуззя – Геральт вже не лежав поряд нього і не врівноважував барлогу.

- На чому… - відкашлявся, сів. – На чому я спинився? Ага, на чародіях.. Геральте? Де ти?

- Тут – відповів відьмак, якого було ледь видно у мороці. – Прошу, продовжуй. Ти не хотів мені розповідати про Єнніфер.

- Послухай – поет точно знав, що про вищевказану особу він не мав навіть найменшого наміру навіть згадувати. – Я справді нічого…

- Не бреши. Я тебе знаю.

- Якщо вже ти мене так добре знаєш – роздратувався трубадур – то якого дідька вимагаєш, щоб я говорив? Знаєш мене, як облупленого, тож повинен знати, чому я промовчав, чому я не повторюю почутих пліток! Ти повинен здогадатись, які це плітки і чому я хочу тебе від них зберегти!

- Que suecc's? – одна з дріад, що спала поряд, розбуджена його підвищеним голосом.

- Я перепрошую – промовив тихо відьмак. – Тебе теж.

Зелені ліхтарики Брокілону вже погасли, тільки деякі ще слабо тліли.

- Геральте – перервав мовчанку Жовтець. – Ти завжди стверджуєш, що стоїш збоку, що тобі байдуже… Вона могла повірити в це. Вірила в те, коли коли разом з Вільгефортцем почала ту гру…

- Досить – промовив Геральт. – Ні слова більше. Коли я чую слово «гра», мені хочеться когось вбити. Ах, давай ту бритву. Я хочу нарешті поголитись.

- Тепер? Ще темно…

- Для мене ніколи не темно. Я потвора.

Коли відьмак вирвав йому з рук торбинку з туалетним придаллям і відійшов у напрямку струмка, Жовтець переконався, що сонливість його цілком залишила. Небо вже палало передвіщенням світанку. Він встав, пішов у ліс, обережно оминаючи сплячих, притулених одна до одної дріад.

- Чи ти належиш до тих, які спричинили це?

Він різко обернувся. Дріада, що сперлась на сосну, мала срібного кольору волосся, що було видно навіть у півмороку світання.

- Дуже паскудний вигляд – промовила, схрестивши руки на грудях. – Як у когось, хто все втратив. Знаєш, співаче, це цікаво. Свого часу мені здавалалось, що все не можна втратити, що завжди щось зостається. Завжди. Навіть у часи зневаги, коли наївність може помститись у найогидніший спосіб, не можна втратити всього. А він… Він втратив кілька кварт крові, можливість вправного пересування, частково владу над лівою рукою, відьмацького меча, кохану жінку, чудом віднайдену доньку, віру… Ну, я думала, що щось все ж мусить залишитись? Я помилялась. Він вже нічого не має. Навіть бритви.

Жовтець мовчав. Дріада не ворухнулась.

- Я запитала, чи ти причетний до того – продовжила за мить. – Але певно питала марно. Це очевидно, що ти причетний. Очевидно, що ти його друг. А якщо він має друзів, і попри це все втрачає, то очевидно, що приятель винен. За те, що робив, так само і за те, чого не робив. За те, що не бачив, що слід вчинити.

- А що я міг? – прошепотів. – Що я міг зробити?

- Не знаю – відповіла дріада.

- Я не сказав йому всього…

- То скажи.

- Я ні в чому не винен!

- Винен.

- Ні! Ні…

Підвівся, тріскаючи галуззям лежанки. Геральт сидів поряд, тручи обличчя. Пахнув милом.

- Не є? – холодно запитав він. – Цікаво, що тобі наснилось? Що ти жаба? Заспокойся. Ні. Що ти дурко? А, в такому разі це міг би бути пророчий сон.