Слава ЗСУ!

Вона йшла майже цілу ніч. Вирішила керуватись зірками. Все небо було в зірках. Цирі шкодувала, що не була уважною на лекціях і що їй не хотілось вивчати атласів неба, які були у бібліотеці святині. Ясна річ, вона знала, найважливіші сузір’я – Сім Кіз, Дзбан, Серп, Дракона і Зимову Панну, але ці лежали надто високо на небосхилі і йдучи ними було важко керуватись. Їй врешті вдалось вибрати з миготливого рою одну, досить ясну зорю, що, на її думку, вказувала потрібний напрям. Не знала, що це за зірка, тож сама й дала їй назву. Назвала її Оком.

Йшла. Пасмо гір, до якого прямувала, нітрохи не наблизилась – було все так само далеко, як і попереднього дня. Але вказувало дорогу.

Йдучи, вона роззиралась по бокам. Знайшла ще одне ящірчине гніздо, у ньому було четверо яєць. Вирвала зелену рослинку, не довшу від малого пальця, яка якимсь чудом зуміла вирости між брилами. Вистежила ведикого брунатного жука. І тонконогого павука.

З’їла все.

Опівдні зблювала те, що з’їла, після чого зомліла. Коли опритомніла, знайшла невелику тінь, лежала, звившись у клубок, стискаючи долонями живіт, що болів.

На заході сонця продовжила марш. Скуто, як автомат. Кілька разівв впала, вставала йшла далі.

Вона йшла. Мусила йти.

Вечір. Відпочинок. Ніч. Око вказує дорогу. Марш аж до повного виснаження, яке прийшло задовго перед сходом сонця. Відпочинок. Поганий сон. Голод. Холод. Брак магічної енергії, фіаско при випаровуванні світла і тепла. Злизувана під ранок з клинка кордика і каменів роса тільки підсилює спрагує

Коли сонце зійшло, заснула у зростаючому теплі. Її пробудила пекуча спека. Встала, щоб йти далі.

Зомліла після неповної години маршу. Коли опритомніла, сонце стояло у зеніті, палило. Вона не мала сил, щоб шукати затінку. Не мала сил, щоб встати. Але встала.

Йшла. Не піддавалась. Майже цілий день. І частину ночі.

Найбільше спеку вона знову проспала звинута у клубок під похиленим, закопаним у пісок валуном. Сон був поганим і виснажливим – їй снилась вода, вода, яку можна було пити. Великі, білі, оточені імлою і туманом водограї. Співаючі струмочки. Малі лісові джерела, затінені зануреними у воду папоротями. Пахнучі мокрим мармуром палацові фонтани. Замшілі студні і цебра, що переливаються… Краплі, що стікають з танучих бурульок льоду… Вода. Холодна відживлююча вода, що зводить болем зуби, але з таким чудовим, неповторним смаком…

Прокинулась, зірвалась на рівні і почала йти у напрямку, з якого прийшла. Повертаючись, затачувалась і падала. Мусила вернутись! Ідучи проминула воду! Минула, не затримуючись, струмінь, що вирував проміж каміння! Як могла бути такою нерозважною!

Опритомніла.

Спека спадала, наближався вечір. Сонце вказувало на захід. Гори. Сонце не могло, не мало права бути за її спиною. Цирі відкинула галюцинації, стримала плач. Відвернулась і продовжила похід.

Йшла всю ніч, але дуже повільно. Не зайшла далеко. Під час маршу дрімала, марячи про воду. Схід сонця застав її, сидячу на кам’яному блоку, втуплену у клинок кордика і оголене передпліччя.

Кров теж рідина. Її можна пити.

Відкинула видіння і кошмари. Облизала вкритий росою кордик і продовжила похід.

Зомліла. Опритомніла, палена сонцем і розжареним камінням.

Перед собою, за тріпочучою від жару завісою, бачила нерівне, зубате пасмо гір.

Ближче. Значно ближче.

Але вона вже не мала сил. Сіла.

Кордик у її долоні відбивав сонце. Був гострим. Вона знала про це.

Для чого ти мучишся, запитав кордик поважним, спокійним голосом педантичної чародійки, яка завалась Тіссая де Вріес. Чому ти присудила себе на страждання? Покінчи з цим нарешті!

Ні. Я не піддамся.

Ти не витримаєш цього. Чи ти знаєш, як вмирають від спраги? Будь-якої хвилини ти зійдеш з розуму, а тоді вже буде запізно. Тоді ти вже не зможеш покінчити з цим.

Ні. Не піддамся. Витримаю.

Вона сховала кордик до піхов. Встала, заточилась, впала. Встала, заточилась, продовжила марш.

Високо над собою, на золотому небі, побачила сипа.

Коли опритомніла знову, не пам’ятала, коли впала. Не пам’ятала, як довго лежала. Поглянула вверх. До сипа, що кружляв над нею, долучились ще два. Вона не мала достатньо сил, щоб встати.

Зрозуміла, що це вже кінець. Прийняла це спокійно. Навіть з полегшенням.

Її щось торкнулось.

Щось легко і обережно штурхнуло її в плече. Після довгого часу самотності, коли її оточували виключно мертве й нерухоме каміння, доторк викликав те, що попри виснаження, вона рвучко зірвалась – принаймні спробувала зірватись. Те що її торкалось, здригнулось і відскочило, голосно тупаючи.