Слава ЗСУ!

Цирі з натугою сіла, протираючи пучками пальців забруднені кутики очей.

Я здуріла, подумала вона.

За кілька кроків перед нею стояв кінь. Заморгала. Це не було марення. Це був справді кінь. Коник. Молодий кінь, майже лошатко.

Опритомніла. Облизала запечені губи і безводно сплюнула. Коник підскочив і відбіг, гуркочучи копитами по камінню. Рухався дещо дивно і масть теж мав нетипову – не то булану, не то сіру. Але може тільки здавався таким, бо стояв на тлі сонця.

Коник пирхнув і відступив кілька крочків. Тепер бачила його краще. На додачу, крім наявної нетипової масті, одразу вона одразу зауважила дивні відмінності будови – малу голову, незвичну стрункість шиї, тоненькі бабки, довгий, густий хвіст. Коник спинився і поглянув на неї, повернувши голову профілем. Цирі безгучно зітхнула.

З високого чола коника стирчав ріг, довжиною не менш як дві п’яді.

Неможлива неможливість, подумала Цирі, приходячи до тями, збираючись з думками. Адже єдинорогів вже нема на світі, вже вимерли. Навіть у відьмацькій книзі у Каер Морхені не було єдинорога! Я читала про них тільки у Книзі міфів у храмі… Ага, а в Physiologusie, який переглядала у банку пана Джанкарді, була ілюстрація, яка зображала єдинорога… Але єдиноріг з кардинки скоріш нагадував цапа, аніж коня, мав кошлаті бабки і козячу бороду, а його ріг був довжиною ледь не у два ліктя…

Її дивувало, як добре все пам’ятає, події, що мали місце сотні років тому. У голові раптом завирувало, нутрощі скрутив біль. Зойкнула і звилась у клубок. Єдиноріг пирхнув і ступив до неї крок, спинився, високо підняв голову. Цирі раптом пригадала собі, що казали книги про єдинорогів.

- Можеш підходити сміливо – прохрипіла, пробуючи встати. – Можеш, бо я…

Єдиноріг пирхнув, відскочив і від галопував, замашно вимахуючи хвостом. Але за мить спинився, мотнув головою, загріб копитом і голосно заіржав.

- Неправда! – простогнала розпачливо. – Ярре тільки раз мене поцілував, а це не рахується! Повернись!

Зусилля закрило її очі, вона безвладно впала на каміння. Коли врешті зуміла підняти голову, єдиноріг знову був близько. Запитально дивлячись на неї, нахилив голову і тихо пирхнув.

- Не бійся мене… - прошепотіла. - Не мусиш, бо… Бо я помираю…

Єдиноріг заіржав, трясучи головою. Цирі зомліла.

Коли отямилась, була сама. Болісна, скута, спрагла, голодна і сама як палець. Єдиноріг був міражем, ілюзією, сном. І зник так, як зникає сон. Вона розуміла це, приймала, а одначе відчувала жаль і розпач так, наче створіння фактично існувало, було біля неї і покинуло її. Так як всі її покинули.

Хотіла встати, але не могла. Вперла обличчя на каміння. Поволі стягнула до боку, намацала руків’я кордика.

Кров є рідиною. Мушу напитись.

Почула стукіт копит, пирхання.

- Повернувся… - прошепотіла, піднімаючи голову. – Ти справді повернувся?

Єдиноріг голосно запирахав. Вона побачила його копита, поряд, біля неї. Копита були мокрими. З них стікала вода.

Надія додала їй сили, наповнила ейфорією. Єдиноріг провадив, Цирі йшла за ним, зовсім не маючи певності, що це не сон. Однак, коли виснаження перемогло, йшла рачки. Потім повзла.

Єдиноріг провів її поміж скель, до невеликого яру, дно якого було вистелене піском. Цирі повзла з останніх сил. Але повзла. Бо пісок був мокрим.

Єдиноріг зупинився над видимим у піску заглибленням, заіржав, сильно загріб копитом, раз, другий, третій. Вона зрозуміла. Підповзла ближче, допомогла йому. Копала, ламаючи нігті, копала, відгортала. Напевне ридала при цьому, але не була певна. Коли на дні заглиблини з’явилась болотиста рідина, одразу припала до неї губами, хлебтала мутну воду разом з піском, так жадібно, що рідина зникла. Цирі з величезним зусиллям опанувала себе, поглибила ямку. Допомагаючи собі кордиком, потім всілась і чекала. Скрипала піском на зубах і тремтіла від нетерплячки, але чекала, аж поки заглибина знову не наповнилась водою. А потім пила. Довго.

За третім разом дозволила воді дещо встоятись, випила за чотири ковтки без піску, з самим тільки мулом. І тоді нагадала собі про єдинорога.

- Напевно, ти теж спраглий, Конику – промовила. – А ти не будеш пити болота. Жоден кінь не п'є болота.

Єдиноріг заіржав.

Цирі поглибила ямку, вмощуючи його береги камінням.

- Зачекай, Конику. Хай трохи настоїться…

«Коник» пирхнув, тупнув, відвернув голову.

- Не бійся. Пий.

Єдиноріг обережно наблизив ніздрі до води.

- Пий, Конику. Це не сон. Це справжня вода.

Цирі спершу вагалась, не хотіла відходити від джерельця. Вона саме вигадала новий спосіб пиття, що полягав у витисканні до рота вмоченої у заглибленні низу хустки, що довзолило значною мірою відцідити пісок і мил. Але єдиноріг налягав, іржав, тупав, відбігав, знову повертався. Закликав до маршу і вказував дорогу. Цирі після глибоких роздумів послухала – звірятко мало рацію, слід було йти у бік гір, вийти з пустелі. Вона пішла за єдинорогом, оглядаючись і докладно нотуючи у пам’яті положення джерела. Не хотіла заблукати, якби мусила повернутись сюди.