Слава ЗСУ!

Четвертий був би зайвим

Погода цієї осені розгулялася. З першого ж її дня кудись раптово зникло сонечко, яке ще нещодавно щедро дарувало своє тепло, а тепер ніби заховало його за сірою завісою дощів, і годі було чекати, що воно от-от визирне з-за хмар, і знов усіх зігріє. Здавалося, що ніхто й не помітив, як Природа переступила поріг між порами року. Люди неохоче озброїлися парасольками, а з кожним поривом вітру невдоволено куталися в осінні плащі, мовляв, коли ж це все скінчиться. А осінь тільки почалася.

Це завжди неприємно, коли погода міняє наші плани, та її планів кілька крапель дощу змінити не могли. Вона вже хоч і застудилася, носовичка з рук не випускала, а мурашки від холоду бігали навіть під теплим светром, та від побачення відмовлятися не збиралася. Вигляд у неї зараз не найкращий – мало б хто зрадів, якби вона “отака” прийшла на зустріч. Та до вечора вона сподівалася привести себе до ладу. Тому спішила в аптеку, де працював її знайомий фармацевт. Він їй і допоможе. Поганого не порадить. Не те, що дорожче, що йому самому вигідно назвати найкращим, – а те, що справді вмить її поставить на ноги, те він і порадить.

— Давно тебе не бачив.

— Привіт.

— Що – застудилася?

— Як бачиш. – Вона ж думала, що її застуду видно неозброєним оком. І знайомий також мав її помітити. – Виглядаю, ніби вже тиждень не спала.

— Нічого подібного. Маєш чудовий вигляд. – От хто б зрадів їй в якому б стані вона не з’явилася на побаченні. Тільки ж не для нього вона старалася.

— Добре, добре. Спробую тобі повірити. Та ввечері маю виглядати ще краще. Є щось дієве? З миттєвим ефектом?

— Миттєвого не обіцяю… – Фармацевт дістав з полички якісь ліки, повернувся до віконечка і продовжив далі. – Ось вип’єш перед сном і прокинешся, як новенька.

— Залити кип’ятком до повного… – Вона почала читати інструкцію на коробці, та ж її знайомий вже дав чіткі вказівки що і як робити. Покрутивши коробочку в руках, вона натрапила на більш корисну інформацію. – М-м-м, зі смаком малини…

— Хочеш з бананом дам?

— А з полуничкою є? – Вона мило посміхнулася знайомому, щоб загладити неприємне враження від власної дитячої безпосередності, яка межувала з повною відсутністю інтелекту, але йому це навіть подобалося. Він у відповідь так само широко розтягнув губи у посмішці, а сказати щось слів підібрати не зміг. – Ясно. З полуницею вже всі розкупили. Малина також непогано.

Поки він мовчав, вона ще намагалася не помічати його захопленого погляду в її зволожені застудою очі. Вони сльозилися, а здавалося, що з самої їх глибини радість віддавалася якимось неприроднім блиском. Та коли вона вже виходила, ще раз обернулася, щоб посміхнутися на прощання, а фармацевт і далі заворожено дивився їй у слід, не звернути увагу на те, що він навіть не приховує своєї закоханості, вона не могла. Хоч би постарався.

Знав би він, чого їй коштувало жодним словом не обмовитися про своє побачення, щоб зайвий раз нагадати йому, що б не до нього з радістю побігла попри застуду і закладений ніс. На що він тільки сподівався, виношуючи в собі свою любов? Вона давно знала про його почуття. Насправді, його таємна закоханість таємниці вже ні для кого не становила. Щойно вона десь з’являлася поблизу, він весь ніби обм’якав, ніби шмат глини, чи чогось подібного до неї. І вся його любов як на долоні – а їй би якоїсь загадки, щоб сумніватися любить чи не любить.

Вона ж досі на побачення ходила, бо ще не впевнилася, чи в усіх викликає однаково сильне бажання. Як же їй хотілося бути тим джерелом, до якого всім кортить припасти вустами. І можна було скільки завгодно гаяти час на побаченні, щоб розгледіти за добре спланованими діями хлопця задля її зваблення істинну їхню причину. Хтось відверто її демонструє, хтось навмисно приховує, а комусь і виховання не дозволяє допустити саме існування якихось причин.