Слава ЗСУ!

— А вітатися тебе не вчили? – Знала, що буде така реакція. Грубуватий тон тільки розпалив її інтерес. Вона підійшла і з удавано милою посмішкою проговорила чергову брехню.

— Я тебе не помітила, правда.

— Когось шукаєш? Сідай з нами. – Вона присіла на люб’язно відсунений від стола стільчик і зібралася дати відповідь на запитання знайомого, але ж за планом вона досі серйозна, стримана і неприступна.

— Можна сигаретку? – Знайомий без ентузіазму відреагував на її запитання. Мовчки підсунув ближче пачку, що досі лежала біля його друга, а друг за власною ініціативою дав їй прикурити і попільничку поставив на край стола. З появою конкуренції вечір обіцяв бути цікавим. Готова з максимальною користю обіграти цю ситуацію, вона звернулася до друга.

— А ми, здається, незнайомі?

Усім своїм виглядом вона намагалася показати зацікавленість у спілкуванні з цією людиною, але раз за разом і свого знайомого пробувала залучити до бесіди – уваги одного хлопця їй було мало. А потім, коли вже третя спроба наштовхнулася на коротку беззмістовну відповідь, аби від нього просто відчепилися – вона пішла на хитрість. Відверто з ним загравати вона собі дозволити не могла, але кілька пристрасних поглядів на нього таки кинула. Перебравши усі прийоми з власного арсеналу, згадала, що може непомітно для друга, але так, щоби лише знайомий це бачив, – поправити волосся, відкрити трішки шию, плечі. Нехай спостерігає – чи зможе тоді змовчати, чи вмістить свої емоції у кількох словах?

Вона на мить затримала руку, зануривши її серед кучерів, а далі, коли опускала руку, сповільнила рух настільки, що здавалося, торкається своєї шкіри ніжно, навіть спокусливо, ніби пестить її. І на все це незворушно дивився знайомий.

Він сперся на стіл, розвівши лікті в різні сторони, трішки нахилився вперед, ніби збирався сказати щось тихо-тихо. Невже її провокація на нього подіяла? Щоб не пропустити жодного слова, вона аж слух напружила – що ж він їй скаже? Та знайомий звернувся не до неї.

— Слухай, то тобі на завтра це потрібно? Давай, через годину. Чи тобі терміново?

— В тебе це вдома?

— Так. Зараз візьму і повернуся.

— Добре. Може піти з тобою?

— Чекай тут. Потім вийдеш на вулицю. Я подзвоню. А ти – не хочеш зі мною? – Досі велася законспірована розмова. Про що друзі домовлялися, вона й не зрозуміла. Та коли знайомий звернувся до неї, чітко усвідомила – це її останній шанс.

— Звісно. Піду з тобою.

Можливо те, що вона цього вечора надумала бути серйозною, а може те, що мала бути стриманою, а може і те, що досі намагалася здаватися недоторканою, поки вони йшли разом – заважало їй заговорити першою. Вона мовчала, а він до неї озвався, вже коли підійшли до самого під’їзду.

— Зайдеш? – Вона ще ні в чому не переконалася. Досі не розуміла, для чого він це робить. Трішечки боялася йти до нього додому, але ж він збирався повернутися до друга, то ж для неї це послужило гарантією безпеки. З наміром усе для себе з’ясувати і ні перед чим не відступати, вона впевнено зайшла, коли він відчинив перед нею двері. – Почекай в кімнаті.

Він вказав куди пройти. Опинившись у спальні, вона ні до чого кращо-го не додумалася, як сісти на ліжку і саме там чекати на нього. Впевнена, що це досі її провокація, її гра, вона ще й ногу на ногу закинула – нехай він тільки спробує ніяк на це не відреагувати!

Вона просиділа в очікуванні кілька хвилин. Кімната була погано освітлена. Сонце давно зайшло, й через вікно до неї не потрапляло ані краплі світла. Та очі поволі звикли. В темряві вона вже здатна була розрізнити обриси меблів, біля ліжка помітила невеличкий столик, а потім навіть легко могла розгледіти складки на своїй спідниці. Вона припіднялася, поправила спідничку, щоб зникли усі складки, а до кімнати саме зайшов знайомий. Вона несвідомо встала й опинилася зовсім поряд з ним. Він підійшов ближче і звичним для себе рухом підняв її спідницю, ні на мить не відриваючи рук від її шкіри.