Слава ЗСУ!

— Що ти робиш? – Нарешті отямилася, коли сильні руки стисли її в обіймах, вимагаючи того, щоб вона піддалася силі.

— Хіба ти не цього хотіла? – Він досі її не відпустив, а вона лиш спробувала вивільнитися, як відчула на собі ще більший тиск, ще більший прояв сили.

— Відпусти мене! Відпусти. – Він ніби і не чув. Притискав її ще більше. Намагався поцілувати. Вона крутилася, виверталася з його рук, аж нарешті вирвалася. Відійшла на кілька кроків, поки не вперлася у столик, що стояв біля ліжка. Трішки перехилилася назад і взяла щось продовгувате і тверде. В темряві сама не розібрала, що тримала в руках, видаючи за небезпечну зброю. – Не підходь до мене! – Така погроза тільки й могла розсмішити, та сама її поведінка його розлютила.

— Чого тоді прийшла сюди?! – Він прокричав своє запитання так голосно, як тільки міг, а потім зміг іще голосніше. – Чого прийшла, питаю?! – Питання, звісно, було риторичним. Але на нього вона мала чітку відповідь. Шкода, її бачення ситуації трішки розходилося з тією риторикою, яка щораз проголошувалася ним все голосніше і голосніше. Вона вже все для себе з’ясувала – таки він уміло приховував свій інтерес, та зникло відчуття того, що це гра і в будь-який момент можна припинити вести рахунок.

— Я просто піду. Дозволь мені піти. – Вона проговорила спокійно, щоб не злити його ще більше. Для неї було б ідеальним вирішенням проблеми, якби він відступив і дозволив їй пройти до дверей. Здавалося, все так просто. Вона затамувала подих, чекаючи реакції на своє прохання. Хоч не дихала вже ледь не цілу вічність, ще сподівалася, що він вчинить саме так, як вона його просить. – Я піду. – Ледь чутно, але сказала твердо. Повітря, долаючи опір напруги всередині неї, поповзло до легенів. Їй це надало трішки сили, й вона ступила крок вперед. І він таки відійшов.

— Давай. Забирайся звідси. – Її щось насторожило в його словах, але часу не було на роздуми. Вона швиденько прослизнула біля нього й за мить вже намагалася відчинити двері, та замок ніяк не піддавався. – Ну, давай, давай. Йди вже. – Він неквапливо підійшов, став біля неї і взявся спокійно спостерігати за її відчайдушною спробою втечі.

Насправді, було дуже важко приборкати замок, бо одна її рука досі загрозливо стискала твердий предмет. Вона його не випускала, тримаючи про всяк випадок напоготові. Марною виявилася ще одна спроба потягнути замок на себе, і не знаючи, що ж робити далі, вона зазирнула йому в очі, щоб в них розгледіти його наміри.

Щойно вони зустрілися поглядами, він щосили відштовхнув її від дверей. Те, що поряд стіна, вона ще не знала – відчула її близькість, коли відставила руки назад, і об стіну розбився той предмет, який вона взяла зі столу. Як виявилося, взяла вона пляшку. Не розбираючи, що завдало більше болю – те, як він її штовхнув, чи те, як стіна її зустріла – несподівано для самої себе вона заплакала. І знала, що на підлозі безліч уламків скла, та все ж почала поволі спускатися вниз.

— Не чіпай мене. – Тільки й змогла промовити крізь сльози. А далі вже нічого його не просила. Коли відчула, як міцно вп’ялася його рука в її кучері, зрозуміла, що сама в усьому винна.

Він потягнув її назад в кімнату. Де вона опинилася, здогадалася, коли впала на щось м’яке. Він на мить затримався біля ліжка, і вся його постать в цю мить втілювала безмежжя влади над нею. Тепер він може робити все, що захоче. Та поки він стояв нерухомо, вона встигла підтягнути до себе ноги, щоб було зручніше, як їй тоді здалося, чинити опір. Чергова її безглузда витівка – хіба, не розуміє, куди потрапила? – довела його до сказу. Він з легкістю дістався її шиї, навіть і не відчув спротиву. А вона ж намагалася його відштовхнути, чи хоча б послабити тиск пальців, які зімкнулися навколо її шиї.

Раптом промайнула думка, що добре було б, якби все так і закінчилося. Логічним для неї завершенням. Вона спокійно прийняла цю думку, змири-лася з нею – таки це кінець. І сил боротися, навіть дихати сил немає. І вже не треба було вхопити хоч трішки повітря, і не треба було вберегтися від агресії, яку ж сама спровокувала, нічого вже їй не було потрібним.

Щойно під його руками зникла напруга – її тіло нарешті піддалося силі, він заволодів тим, що по праву тепер належало йому. Він це завоював, отже заслужив. Атмосферу, сповнену для нього насолодою, не псувало навіть те, що вона інколи раз по раз схлипувала. Хоч і намагалася стримувати десь глибоко в собі цей плач, та йому все рівно вдалося прорватися назовні то сльозою, що швидко тікала вниз, й заплутавшись серед волосся, так там і розчинялася, то задушливим розпачем, що знов і знов змушував її схлипу-вати. Та вона й мріяти не могла, аби все так швидко скінчилося.