Слава ЗСУ!

— Я зараз повернуся.

Коли він почав одягатися, вона сіла на ліжку. Сльози одна за одною впали, то тут, то там змочивши її шкіру. Він ще збирався. Сів за стіл. Щоб добре бачити, що він робить, вона обтерла очі. Та ніби вчасно згадавши, що в кімнаті не сам, він повернувся до неї спиною. Вона далі уважно дивилася. Помітила, як він щось поклав до кишені, а через деякий час розгледіла, як в темряві над ним заклубився сірий дим. Вона б зараз також не відмовилась би випустити такий з власних легень. Щойно встигла подумати про це, як він розвернувся до неї з пропозицією.

— Будеш? – Вона сама перебралася на край ліжка, а він лиш простяг-нув руку з сигаретою. – Обережніше. – Завчасно попередив, щоб вона тримала сигарету не так, як звичайну.

Те, що сигарета не звичайна, вона сама відчула, коли потягнула їдкий димок всередину. Думала повернути йому, та він саме встав і мовчки вийшов з кімнати.

Вона лишилася сама, наодинці з роздумами, що за все в житті треба платити – тільки ж чому їй завжди доводиться переплачувати?! Вона не могла безкарно вічно грати у власні ігри, ігри цікаві лише їй одній. Хтось мав вказати, що і як вона робить неправильно. Та це, мабуть, породило в ній ще більше іронічне сприйняття своїх стосунків. І вона вже роздумувала до кого ж першого завтра побіжить каятися: до фармацевта, а може до міліціонера. Що б вона кожному сказала?

Уява змалювала смішні, навіть комічні сцени прощення. Нещодавно сльози душили її, а тепер посмішка вигравала на її обличчі. Вона відкинулася на подушки, і знов вогник на кінці сигарети весело зашипів, спалюючи крихти трави.

Думала, що дочекається його, та невдовзі заснула. У сон ще не глибоко поринула, тому й прокинулася, щойно відчула легкий, ніжний дотик. Дочекалася. Він ліг поряд. Намагався не шуміти, та коли зрозумів, що таки розбудив – вмостився близесенько біля неї, занурився обличчям в її кучері, а рукою обняв так, що між ними двома вже б нічого не вдалося помістити. Всім тілом вона відчувала його. А він тільки притиснувся сильніше, відшукав рукою її руку і тихенько зашепотів. Не боявся, що не почує – слова, звісно, могли заплутатися серед її волосся, та їхній зміст мав долинути без спотворень.

— Ти пробач, що я так… Пробач, що тебе душив. Сам не знаю, що на мене найшло. Ти, правда, мені дуже подобаєшся. Не ображайся.

Чому посміхнулася, прослухавши настільки щире каяття, вона сама не знала. А у нього є чому повчитися! Чого, чого, а образи в неї не лишилося ні краплі. А потрібно всього лиш прошепотіти: “Не ображайся” – і як рукою зняло. З посмішкою вона б так і заснула, якби не замислилася, що її взагалі викликало. Вона добре розчула кожне його слово, ніщо, здається не зважало сприйняттю. Але ж її викривлений мозок досі не втямив, що сталося – зарахував бали на її користь.

Тільки зранку вже було не до сміху. Коли він прокинувся, одразу подався в душ. А вона ж уже не спала. Трішки підправила макіяж, якого завдяки вчорашнім плачам лишилося мінімум, та й того їй мало вистачити, аби дістатися додому. З сумочки взяла свою маленьку щітку для волосся. Боялася, вона не впорається з кучерями після того, що вчора вони пережили. Та локони легко піддалися її дотику. Вона опустила щітку вздовж волосся нижче, ще нижче, відвела її трохи в бік і завмерла, спостерігаючи, як серед волосся відділилися кілька прядок, потягнулися за щіткою в бік, і безсило повисли на ній. Вона провела рукою по волоссю – ще кілька локонів залиши-лося на її пальцях. Оце вже було зовсім не смішно.

Не викликали посмішку й синці, що з’явилися за ніч. Вона відклала щітку, відклала цілу жменю кучерів, щоби торкнутися забарвлених відбитків чоловічої сили: де-не-де відчула набряк, на руці ще щось тверде намацала. А ображатися, насправді, вже пізно. Якби ж їй ще хтось нашепотів, щоб не боялася нікого. Нікого, окрім себе самої. Винна в усьому вона одна. Й остерігатися має лише власної нерозсудливості.

Виникло нестерпне бажання покинути місце, де їй чи не вперше відкрилася істина. Треба було тікати. Та непомітно вийти не вдалося.

— Так скоро? Я думав, ти залишишся.