Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Фізкульт-ура! Фізкульт-ура!
На зарядку нам пора.
На зарядку нам по... по... по...
То він раптом глянув на годинник і, мов зіпсована пластинка, повторював одне й те саме...
Потім протер очі й часто-часто закліпав ними:
"Що таке? Сьогодні ж чотирнадцяте, п'ятниця. Сьогодні ж моє весілля. А на годиннику тринадцяте, четвер... Може, я ще не прокинувся, ще сплю?"
Він ущипнув себе за носа.
"Ой! Не сплю".
І раптом злякано заверещав і заплакав, як дитина:
"І-а-а-а! І-а-а-а!.."
У хатинці на курячих лапках і в хатинці з протипожежним Щитом розчинилися вікна, і з них вистромились заспані скуйовджені Баба Яга і Змій Горинич:
"Що таке?"
"Де горить?"
Але Кощій Безсмертний тільки верещав і розмазував сльози по неголених щоках.
"Та що таке?"
"Що трапилося?"
Кощій Безсмертний мовчки показав пальцем на свій годинник.
Змій Горинич і Баба Яга подивилися, потім, витягнувши шиї, глянули на свої годинники.
"А-а, ясно",—мовив Горинич.
"Зіпсувався,— сказала Яга.— Відстає на цілу добу".
Очі Кощія спалахнули:
"Та ви що? Це ж вічний годинник! Хронометр безсмертя! На транзисторах. Він не може зіпсуватися. Це ж не те, що ваші будильники-чортопхайки".
"Ану вас! Усе у вас, Кощій Кощійович, завжди вічне, безсмертне, все не може зіпсуватися. Аж бридко. А бач, і зіпсувався. І я дуже рада, ото щоб ви знали і не нахвалялися! Хи-хи!"— Баба Яга захихикала, трясучи головою і дзьобаючи себе носом у підборіддя.
"Ах, рада?— скипів Кощій.— Може, це ти й підстроїла, кривобока?!"
"Брате!— обернулася Баба Яга до Змія Горинича.— Він мене ображає! Захисти!"
Змій Горинич випнув уперед підборіддя й підступив до Кощія:
"Ображаєш? Сестру? Дівчину! Ху!"
І він хукнув полум'ям просто Кощієві в обличчя.
Та Кощій легко збив полум'я рукою і сказав:
"І ти, зміюка, з нею заодно!"
Кощій схопив з протипожежного щита вогнегасник і тріснув ним Змія по голові.
Змій крекнув і знову хукнув на Кощія. Та промахнувся, і полум'я шугнуло на Бабу Ягу. На її голові затріщало волосся, і запахло смаленим.
"Ой! Моя зачіска! Ти що?!"— Баба Яга схопила з землі ступу і швиргонула її у Змія Горинича.
І знялася веремія.
"А тепер швидше,— сказав Мить Митьович.— Поки вони б'ються, вони нічого не бачать. А Кощій забув замкнути двері. Вперед!"
Ми кинулися до розчинених дверей хати Кощія. Вскочили всередину. У кутку на підлозі лежала зв'язана Тайфун Маруся.
"Хлопці!" —радісно усміхнулася вона...
І...
Журавель замовк.
— Що?— нетерпляче спитав Марусик. Журавель зітхнув:
— І... я прокинувся.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ,
— Як?!— Марусик отетеріло закліпав на Журавля.
— А так... Як усі прокидаються. Очі розплющив та й усе.
— Та ну тебе з твоїм сном!— розсердився Сашко Циган.— Не міг ще хвилинку зачекати, не прокидатися. То що, так ми й не визволили її?
— Ну, як це не визволили? Мабуть, визволили... Звичайно, визволили,— Журавель відчував себе винним.
— О! Дивіться! Хтось сюди їде,— сказав Марусик.
По дорозі швидко наближалася автомашина — колгоспівський "бобик". Біля гаю "бобик" звернув з дороги, під'їхав прямо до хлопців і спинився. З переднього сидіння важко, як мішок з картоплею, вивалився бригадир Бобешко. За ним, повільно витягаючи свої довгі ноги з машини, виліз Бобинець.
За ними, крекчучи, полізли з заднього сидіння їхні жінки —тітка Вустя (Бобешкова) і тітка Настя (Бобинцева). Спершу вилізли самі, потім почали витягати якісь корзини, кошики й клумаки.
Бобешко повернувся усім тулубом до хлопців:
—Ану киш звідси, комашня!
І зробив ледь помітний лінивий рух рукою. І оцей короткий рух був образливіший для хлопців за будь-що, стільки в ньому було зневаги.
Вони вчора це все встановлювали у поті чола, а тепер їх— киш!
— А чого це ми комашня?!— закопилив губу Сашко Циган.
Та Бобешко не удостоїв його навіть поглядом.
Тітка Вустя й тітка Настя виймали вже з корзин посуд (тарілки, склянки, ножі, ложки, виделки) і розставляли на довжелезному столі, перемовляючись.
— А казали, що новий такий принциповий, такий чесний...
— Як кришталь...
— Ага. Такий порядний...
— Ні перед ким не запобігає..,
— А бач, прочув, що дідова онука... і одразу...
— Прийомчик! Хе-хе! От тобі й кришталь!
