Слава ЗСУ!

ставиться до пані той, пробачте, її приятель, абштифікант. Йому лише скарб у голові. Лише золото, гроші... Гапка зітхнула, на очі їй навернулися сльози.

— То страшенно боляче, коли тебе не розуміють,— побачивши це, активізувався Гузь.— Ох, як я те відчуваю! Як відчуваю! Мені самому довелося в житті... Повірте...

Гапка знову зітхнула і з вдячністю подивилася на Гузя.

— Я одразу відчув до пані душевний потяг, щиру симпатію... Як до рідної, близької душі... То байдуже, що пані, може, на кілька років старша за мене...

— Прецінь, якщо років двадцять — то кілька...— усміхнулася Гапка.— Мені, прошу пана, сорок сім...

— А мені тридцять... сім...— збрехав на десять років Гузь.

— Пан дуже файно зберігся...

На тому розмова обірвалася, бо підійшов Петро Васильович, який ходив з Олексієнком та Павлентієм Кандибою купатися на річку.

Ту ніч не спав ніхто.

Спершу всі повкладалися, затихли.

Гапка крутилася-крутилася, тоді не витримала, накинула халат і навшпиньках вийшла надвір.

Ніч була місячна, чудова.

Десь у кущах солодко й закохано витьохкував соловейко. З липового гаю йому відповідав другий, третій...

Гапка зітхнула.

І раптом з кущів почувся жаркий шепіт Тимофія Гузя:

— О! Пані!.. Який я щасливий! Я знав, що пані вийде... Я недаремно чекав...

Гапка здригнулася:

— Чи пан звар'ював, чи що?!

Але дармоїда вже неможливо було зупинити:

— О! Пані!.. Я полюбив вас з дертого погляду!.. Я бачу — пані нещаслива з своїм приятелем... Я чесний чоловік. Я оженюсь на пані... Я художник... Мені не потрібні гроші...

— Та най пан забирається звідси геть! Прецінь, почують родичі... Що пан собі дозволяє! — обурено зашепотіла Гапка, але замість того, щоб вернутися в хату, чомусь потяглася у садок до городу.

— О! Пані! Пані така файна... така пре... прекраснуйонца! Шкандибаючи, на відстані за Гапкою по садку й по городу і бурмочучи свої палкі визнання, Гузь у темряві не помітив ями і — ой! — шугонув туди сторч головою.

— Вай! — підкинувся на розкладушці містер Фішер і верескливо загаласував по-англійському.

З хати повискакували Бойко й Олексієнко. На всьому кутку безладно завалували собаки.

Як витягали з ями безталанного Гузя, як він марно намагався довести, що й гадки не мав таємно уночі викопувати скарб, як, не ймучи йому віри, містер Фішер згарячу копнув його ногою, а той відчайдушно заверещав: "Дивіться! Класовий ворог, капіталіст б'ється! Тримайте мене, бо я зараз учиню міжнародний скандал!"—про це гарбузянські старожили любили розповідати з мальовничими подробицями, яких щороку ставало дедалі більше.

Отака-то була вікопомна ніч.

А вранці, коли копачі знову взялися до справи, приїхав дід Коцюба (він три дні був у Києві в родичів).

— Овва! Що це, Петре, в тебе таке робиться? Атомне бомбосховище копаєте, чи що? — здивовано спитав він.

— Та...— почухав потилицю Петро Васильович.— Скарб шукаємо. Діда Стефана... Виявляється...

— Ясно! — перебив його дід Коцюба й рішуче махнув рукою.— Закидайте яму! Нема там нічого. Викопали давно, ще у війну.

— Як?! Хто?!

— Матка боска!..— розпачливо притисла руки до грудей Гапка.

— Батько твій, друзяка мій Василь...— Дід Коцюба зітхнув.— У сорок четвертому влітку приїхали ми з ним після поранення на поправку в село. І тут саме й відшукав його лист з Америки, в якому написано було про той скарб. Ти саме у Германії тоді був — звідки міг про це знати. А ми з батьком знову на фронт. Так він і загинув, не побачившися з тобою...

— А ви... чого ж ви мені нічого не розказали? Чого? — вигукнув Петро Васильович.

— Не хотів він, щоб ти знав...— зітхнув дід Коцюба.— Соромно йому було за свого батька. Душу йому пекли ті гроші. Всі до копієчки віддав державі — для фронту. І просив, щоб нікому... Не хотів він, щоб ти навіть знав, що є в тебе в Америці дід.

— То що, дід Стефан забув про той свій лист, чи що? Не розумію.

— Може, тому, що батько не хотів писати дідові, а просив, щоб одіслали того листа назад, в Америку, і написали, що село було партизанське й жителів фашисти розстріляли. Дід, мабуть, вирішив, що й батька твого вбито і нікого нема живого.

— І не боявся дід, що хтось інший прочитає листа й викопає скарб?

— А в тому листі так хитро було написано, що тільки батько міг розшифрувати, де закопано. "Десять кроків на захід від того, синку, місця, де ти колись на мене плюнув, а я тобі зуба переднього вибив". Отакий орієнтир! Щоб ніхто, крім Василя, не розшолопав.

— А чого дід взагалі листа прислав?