Слава ЗСУ!

Коли вони відміряли оті десять кроків на захід і опинилися на городі в картоплях, Катерина Семенівна не витримала:

— Скільки років тут у землі бабралась і не знала, що на скарбі товчуся. Що б було глибше копнути. Чортова робота!

Олексієнко попросив гукнути двох понятих. Гукнули сусіда Павлентія Кандибу та сусідку стару Степаниду Неварикашу. Принесли три найгостріших заступи й почали.

Спершу копали вглиб, потім ушир, але, крім напівзотлілого черевика та іржавого погнутого колеса від дитячого велосипеда, поки що нічого не викопали.

— А дідо часом жартувати не любив? — спитав Петро Васильович, витираючи з чола піт.

— Но! Що ти таке кажеш! Дідо мені стільки про те оповідав. Прецінь, не один раз. Двісті, триста разів. Дідо з тим мав такі гризоти! Властиво, через те так скоро переїхав на тамтий світ.

— Нічого собі скоро! На дев'яносто четвертому році!

— Но! То що! Прецінь, він був міцний, як цей дуб. То такий рід. Його прадід пережив сто дев'ять років.

— Ти ж сама бачиш: копаємо, копаємо, ще трохи — і до Америки докопаємось, а нема нічого.

Найбільше чогось нервував приятель Гапки містер Фішер. Сам він не копав, але бігав навколо ями, зазирав і щось раз у раз джерготав чи то Ганці, чи то Олексієнку.

— Скажи, братец, а під час війни сюди не втрапив якийсь снаряд чи бомба? — спитала Гапка. ,

— Здається, ні. Я б про це знав. Хоча мене самого тут тоді не було. Мене у Німеччину вивезли. Разом з молоддю села. Як і тебе. А матір, сестру, тітку німці...— Петро Васильович тяжко зітхнув.— За зв'язок з партизанами. Батько після того замовк. Чорно мовчав півроку. Майже не спав. Він, як визволили Гарбузяни, після важкого поранення приїхав додому, на поправку. А як рани загоїлись, знову на фронт упросився. Не хотіли брати, а він... І не вернувся... Лежить десь під Берліном.

— Ой! Дивіться! Дивіться! — почувся раптом з ями схвильований голос Павлентія Кандиби.

Всі обернулися до нього.

Павлентій Кандиба, кинувши заступ, щось відчайдушно тер об штани, плював на руку й знову тер.

— Що? Що таке? Що?

Павлентій розкрив долоню. На чорній від землі долоні щось жовто блиснуло.

Не встиг ніхто отямитися, як містер Фішер з несподіваною спритністю для його опасистої статури скочив у яму і схопив з Кандибиної долоні те, що там лежало.

— Оу! Голд! Голд! — загукав він.

— Десятка! Золота! Царської чеканки! — вирвалося в Катерини Семенівни.

Містер Фішер всім показував золоту монету, але з рук не випускав.

— Ти диви!

— Справді!

— А я вже думав, що жарти!

— Значить, є-таки скарб!

— Копайте, копайте!..

З новою енергією взялися за пошуки.

Та минула година, друга...

Сонце давно зайшло.

Стемніло.

Копали вже навпомацки.

— Досить! Відкладемо до ранку. Бо отак потемки, замість того щоб знайти, ще засиплемо. Вилазьте, Павлентію.— Петро Васильович виліз сам, допоміг сусідові.

Настала ніч.

О! То була незабутня ніч!

Про ту ніч найбільше потім було різних балачок і жартів.

Саме про ту ніч найбільше любили розповідати на посиденьках гарбузянські старожили приїжджим та своїй молоді.

Почалося з того, що містер Фішер забажав ночувати на городі біля ями. Як він пояснив через Гапку і Олексіенка, у нього астматичний бронхіт, у хаті він задихається і спати може тільки па городі.

— Еге! Задихається! Від страху, щоб хтось того скарбу вночі не викопав,— пошепки хихикнула Люба матері.

Усі вже помітили, що містер Фішер більше хвилюється за скарб, ніж Гапка.

— Сестро, а хто він хоч тобі такий, вибач? — тихо спитав Петро Васильович.

Гапка знітилася:

— Приятель... Абштифікант, як у нас кажуть. Потім, потім колись розкажу...— І одвернулась, не бажаючи продовжувати розмову.

Витягли абштифіканту Фішеру розкладушку на город і поставили, за його настійливою вимогою, біля самісінької ями.

— Диви, щоб він тобі вночі в яму не беркицьнувся,— сказала Гапці Катерина Семенівна.

— Най би його шляк трафив! — махнула рукою Гапка. Така реакція Катерину Семенівну трохи здивувала, але вона не сказала нічого (які тільки стосунки не бувають навіть між найближчими людьми!).

Цю їхню розмову чув Тимофій Гузь, який давно вже крутився на городі, хоч ніхто його у поняті не запрошував і брати участь у пошуках скарбу не просив.

Коли Катерина Семенівна і Люба пішли до хати лаштуватися на ночівлю і Гапка лишилася на якусь хвилю сама, Тимофій Гузь негайно скористався з цього, підгріб до неї й почав, співчутливо зітхаючи:

— Вельмишановна пані, щиро вам співчуваю. Я бачу, у пані тонка ніжна натура. Пані не розуміють. Я бачу, як