Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чума

– Шкода! – вигукнув Тарру.

– Чому шкода?

Тарру озирнувся на Ріє.

– Ну, знаєте, – мовив лікар. – Тарру вважає, що ви

могли б бути корисним тут, і тому так говорить, але я особи

сто цілком розумію ваше бажання поїхати.

Тарру замовив ще по склянці. Рамбер скочив зі свого дзиґлика і вперше за цей вечір поглянув прямо в очі Тарру.

– А чим я можу бути корисним?

– Як то чим? – відповів Тарру, неквапливо беручи склянку. – Ну хоча б у наших санітарних дружинах.

Рамбер замислився і мовчки заліз на дзиґлика, обличчя його прибрало звичного для нього впертого й понурого виразу.

– Отже, по-вашому, від наших дружин ніякої користі? – спитав Тарру, ставлячи порожню склянку й пильно дивлячись на Рамбера.

– Звісно, користь є, і чимала,- відповів журналіст і теж випив.

Ріє помітив, що рука в нього тремтить. І подумав нишком: ага, Рамбер таки добре під мухою.

Назавтра, коли Рамбер удруге підійшов до іспанського ресторану, йому довелося пробиратися поміж стільців, поставлених просто на вулиці коло входу, їх повиносили з зали клієнти, щоб навтішатися золотаво-зеленим вечором, першим холодком після денної спеки. Палили вони якийсь надто їдючий тютюн. У самому ресторані було майже безлюдно. Рамбер обрав той самий далекий столик, за яким вони вперше зустрілися з Гонсалесом. Кельнерці він сказав, що чекає знайомого. Була дев'ятнадцята тридцять. Потроху ті, хто сидів зокола, поверталися до зали і вмощувалися за столиками. Кельнерки розносили страви, і під низьким склепінням ресторану лунко брязкотів посуд і стояв притлумлений гомін. А Рамбер усе чекав, хоча була двадцята. Нарешті засвітили світло. До його столика посідали нові відвідувачі. Рамбер теж замовив вечерю. І скінчив вечеряти о двадцятій тридцять, так і не дочекавшись ні Гонсалеса, ні братів вартових. Він закурив. Зала поволі порожніла. Надворі швидко споночіло. Теплий легіт із моря легенько торсав віконні завіси. О двадцять першій Рамбер помітив, що ресторан зовсім безлюдний, і кельнерка здивовано позирає на нього. Він заплатив і пішов. Навпроти ресторану була ще відчинена якась кав'ярня. Рамбер влаштувався біля шинкваса, звідки можна було бачити вхід до ресторану. О двадцять першій тридцять він подався до готелю, намагаючись зміркувати, як би знайти Гонсалеса, який не залишив йому адреси, і серце його скніло на думку, що доведеться починати все наново.

Саме в цю хвилину в пітьмі, прохромленій фарами санітарних машин, Рамбер раптом усвідомив – і згодом сам признався в цьому докторові Ріє,- що за весь той час ні разу не згадав про свою дружину, заклопотаний пошуками шпарки в глухих міських мурах, що відокремлювали їх одне від одного. Але тої хвилини, коли всі шляхи знов було йому відрізано, він раптом відчув, що саме вона була осереддям усіх його прагнень, і такий несподіваний біль пронизав його, що він стрімголов кинувся до готелю, аби тільки втекти від цього лютого опіку, від якого годі було сховатися і від якого нили скроні.

А проте назавтра з самого ранку він зайшов до Ріє спитати, як побачитися з Коттаром.

– Єдине, що мені лишається,- признався він,- це почати все наново.

– Приходьте завтра ввечері,- порадив Ріє,- Тарру попросив мене навіщось покликати Коттара. Він прийде о десятій. А ви завітайте о пів на одинадцяту.

Коли наступного дня Коттар з'явився до лікаря, Тарру і Ріє саме говорили про несподіваний випадок одужання, що стався в лазареті Ріє.

– Один із десяти. Пощастило чоловікові,- зауважив Тарру.

– Значить, у нього не чума була,- заявив Коттар.

Його квапливо запевнили, що саме чума й була.

– Та яка там чума, якщо він одужав! Ви не гірш за мене знаєте, що чума не милує.

– Взагалі воно так,- погодився Ріє. – Але якщо дуже налягати, можуть бути й несподіванки.

Коттар захихотів.

– Ну, це як сказати. Останнє вечірнє зведення чули?

Тарру, який доброзичливо поглядав на Коттара, відповів, що чув, що становище справді дуже складне, але що це, власне, доводить? Тільки те, що треба вжити крайніх заходів.

– Ет! Ви ж їх уживаєте!

– Вживаємо-то вживаємо, але хай кожен те саме робить. Коттар тупо витріщився на Тарру. А Тарру сказав, що

більшість людей сидить згорнувши руки, що пошесть – справа кожного, і кожен повинен виконати свій обов'язок. У санітарні дружини беруть усіх охочих.

– Що ж, ваша правда,- погодився Коттар,- тільки все одно намарне. Чума дужча.

– Коли все перепробуємо, тоді побачимо,- терпеливо договорив Тарру.

Під час цієї розмови Ріє сидів за столом і переписував набіло картки. А Тарру все ще дивився на рантьє, який неспокійно совався на стільці.

Попередня
-= 48 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

anonymous13130 13.08.2014

а мені сподобався твір, є над чим задуматись.


anonymous7538 06.07.2014

Початок інтригує, а далі стає нуднуватим.


Додати коментар