Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Чума

Години через дві, вже сидячи в машині «швидкої допомоги», лікар і дружина хворого схилились над ним. З почорнілих, припалих смагою вуст вихоплювались обривки слів: «Щури! Щури!» Обличчя його позеленіло, губи зробилися як воскові, повіки ніби свинцем налилися, дихав він уривчасто, коротко і, ніби розп'ятий набряклими залозами, все тулився в куток відкидної койки, ніби хотів, щоб вона склепилася над ним, ніби якийсь голос, що йшов з надр земних, не перестаючи, кликав його, засапаного під якимсь незримим тягарем. Дружина плакала. – Нема вже надії, докторе? – Він помер,- відповів Ріє.

Воротарева смерть підбила риску, якщо можна так висловитися, під першим періодом лиховісних призвісток і поклала початок другому, відносно ще важчому, коли первісний подив потроху перейшов у паніку. Раніше ніхто з наших співгромадян і гадки не мав – вони це збагнули лише тепер,- щоб у нашому місті та могли здихати на сонці щури й гинути від чудернацьких недуг воротарі. Словом, з цього погляду ми помилялись, і нам довелося терміново переглядати свої уявлення про світ. Якби справа тим і обмежилась, звичка взяла б гору. Але ще багатьом із нас – не одним тільки воротарям та біднякам – судилося піти дорогою, на яку Мішель ступив перший. Ось відтоді й зародився страх, а його супроводжували роздуми.

Одначе, перш ніж заходити в подробиці про нові події, оповідач вважає корисним приточити думку й іншого свідка тих часів. Жан Тарру, з яким читач уже здибався на початку цієї розповіді, оселився в Орані за кілька тижнів перед незвичайними подіями і мешкав в одному з найбільших готелів у центрі міста. Очевидно, він жив заможно на свої прибутки. І хоча місто потроху звикло до нього, ніхто не знав, звідки він узявся, навіщо тут зупинився. Його зустрічали в усіх публічних місцях. З перших весняних днів його найчастіше можна було бачити на пляжі, де він з видимою . утіхою пірнав і плавав. Життєрадісний, з незмінною усмішкою на устах, він, здавалось, був душею всіх доступних розваг, але аж ніяк не їхнім невільником. Справді, можна назвати лише одну його звичку – часте відвідування іспанських танцюристів і музикантів, яких у нашому місті чимало.

В кожному разі, його нотатки містять хроніку тих важких часів. Але йдеться про хроніку дуже своєрідну, ніби автор навмисне поставив собі за мету все здрібнювати. На перший погляд здається, ніби Тарру якось примудряється бачити людей і предмети в перекинутий бінокль. Серед загального розгардіяшу він, власне, намагався стати історіографом того, що взагалі не має історії. Певне, можна тільки жалкувати про цю упередженість і запідозрити душевну черствість. І все ж таки його нотатки можуть поповнити хроніку тієї доби силою-силенною другорядних подробиць, що, проте, мають свою вагу; навіть більше, сама їхня своєрідність не дозволяє нам судити з нальоту про цю, безперечно, цікаву постать.

Перші записи Жана Тарру стосуються його приїзду до Орана. Попервах автор висловлює неабияку радість, що він опинився в такому бридкому місті. Тут є докладний опис двох бронзових левів, що оздоблюють під'їзд мерії, цілком поблажливі зауваження про брак зелені, непоказний вигляд будинків та безглузде планування міста. Ці зауваження Тарру пересипає діалогами, підслуханими в трамваях і на вулицях, причому автор уникає будь-яких коментарів, за винятком – але це вже пізніше – однієї розмови, де йшлося про такого собі Кана. Тарру чув, як гомоніли двоє трамвайних кондукторів.

– Ти ж знав Кана? – спитав перший.

– Якого Кана? Високого такого, чорновусого?

– Еге ж. Він ще працював стрілочником.

– Ще б пак.

– То він помер.

– Невже? А коли?

– Та після тієї напасті зі щурами.

– Отакої! І що ж йому сталось?

– Хтозна, гарячка. Та він і кволого здоров'я був. Вискочили чиряки під пахвою. Ну, й не витримав.

– Таж на вигляд був як усі.

– Ні, ні, він був слабкогрудий, та ще грав у духовому оркестрі. А знаєш, як шкідливо сурмити на корнет-а-пістоні.

– Атож,- підсумував другий,- коли в людини кволеньке здоров'я, нема чого їй сурмити на корнеті.

Зваживши ці факти, Тарру замислюється над тим, з якої речі Кан, явно на шкоду собі, вступив до духового оркестру і які приховані причини спонукали його важити життям задля сумнівної втіхи брати участь у недільних процесіях.

Далі Тарру, здавалося, зворушила сцена, що відбувалася часто на балконі, навпроти мого вікна. Його номер виходить у провулок, де в затінку від мурів мирно дрімали коти. Але щодня по обіді, коли ціле місто мліло під сонцем, на балконі по той бік вулиці з'являвся маленький дідок. Випростаний і суворий у своєму вбранні військового крою, з сивим дбайливо зачесаним волоссям, він неголосно й лагідно кликав котів: «Киць, киць». Коти, ще не рушаючи з місця, зводили на нього бліді зі сну очі. Тоді дідок рвав аркуш паперу на клаптики й сипав їх униз, на вулицю і на котів, і ті, приваблені роєм білих метеликів, ступали на бруківку і нерішуче тяглися лапками до паперових обривків. Тут дідок смачно й влучно плював на котів. Якщо один бодай плювок досягав мети, він заходився реготом.

Попередня
-= 7 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.

Останній коментар

anonymous13130 13.08.2014

а мені сподобався твір, є над чим задуматись.


anonymous7538 06.07.2014

Початок інтригує, а далі стає нуднуватим.


Додати коментар