Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чума

– Сподіваюся,- додав слідчий після короткої паузи,- сподіваюся, що Філіпп не дуже мучився.

Вперше Тарру почув, як пан Отон вимовляє синове ім'я, і зрозумів, що, виходить, є й інші зміни. Сонце сідало на обрії, і проміння, пробившись у шпарину між двох хмарок, освітлювало навкіс трибуни й золотило обличчя співрозмовників.

– Правда, правда,- відповів Тарру,- він зовсім не мучився.

Коли вони пішли, слідчий так і лишився стояти, дивлячись у бік сонця на вечірньому прузі.

Вони заглянули до кабінету начальника попрощатися з Гонсалесом, який вивчав графік чергування. Футболіст поручкався з ними і розсміявся.

– Хоч у роздягальню потрапив,- промовив він,- і то добре.

Начальник повів гостей до виходу: але раптом над трибунами щось оглушливо затріщало. Потім гучномовці, ті самі, що в кращі часи повідомляли про результати матчу або знайомили глядачів зі складом команд, гугняво звеліли, щоб інтерновані розходилися по наметах, бо зараз почнуть роздавати вечерю. Люди поволі спускалися з трибун і тяглися до своїх наметів. Коли всі порозходились, з'явилися два невеличкі електрокари, такі бувають на вокзалах, і повагом поповзли проходом поміж наметами, несучи на собі два великі казани. Люди простягали назустріч їм обидві руки, два ополоники пірнали в два казани і випліскували бурду в дві простягнуті тарілки. Потім електрокар рушав далі. Коло наступного намету повторювалася та сама процедура.

– Все по науці організовано,- сказав Тарру начальникові.

– Аякже,- самовдоволено підтвердив начальник, потискуючи відвідувачам на прощання руки,- звичайно, по науці.

Уже смеркло, небо очистилося. На табір лилося лагідне ясне світло. У мирне вечірнє повітря звідусіль підіймався брязкіт ложок і тарілок. Низько над наметами шугали кажани і зникали так само раптово, як появлялись. По той бік муру проскреготів трамвай на стрілці.

– Бідолаха слідчий,- буркнув Тарру, виходячи за браму. – Треба б щось зробити для нього. Та як допомогти законникові?

Були в нашому місті ще й інші табори, і то немало, але оповідач не стане про них розводитися з цілком зрозумілих міркувань сумлінності і через брак точної інформації. Єдине, що він може сказати,- це те, що саме існування таких таборів, дух людської плоті, що йшов звідти, оглушливий голос гучномовців надвечір, мури, що ховали таємницю і страх перед цим клятим місцем,- усе це важким тягарем лягало на душі наших співгромадян і ще більше посилювало сум'яття, мучило всіх своєю присутністю. Почастішали сутички з начальством, траплялися всілякі непорозуміння.

Тим часом наприкінці листопада вже почалися приморозки. Зливи щедро поливали каміння бруківки, чистеньке безхмарне небо стояло над умитими до блиску вулицями. Сонце, яке вже втратило літній жар, щоранку заливало наше місто холодним яскравим світлом. А надвечір, навпаки, повітря знову теплішало. Якось одного такого вечора Тарру вирішив відкрити свою душу докторові Ріє.

Годині о десятій вечора, після довгого втомливого дня, Тарру зголосився провести Ріє, що надумав провідати старого ядушника. Над дахами старого кварталу лагідно світило небо. Легкий вітерець нечутно пробігав уздовж темних перехресть. Старий ядушник зустрів їх теревенями, що мало не оглушили гостей після вуличної тиші. Старий одразу ж заявив: люди нарікають, що ласі шматочки завжди дістаються одним і тим самим, що доти жбан воду носить, доки вушко увірветься, що, можливо,- і він з утіхи навіть руки потер – дійде до заворушень. Поки лікар оглядав його, він базікав без угаву, коментуючи останні події.

Над головою у них почулася хода. Перехопивши здивований погляд Тарру, стара, дружина ядушника, пояснила, що, мабуть, це на даху, тобто на терасі, зійшлися сусідки. І відразу їм пояснила, що звідти, з даху, дуже гарний краєвид і що багато терас притикаються впритул одна до одної, отож місцеві жінки ходять до сусідів у гості, не спускаючись до кімнат.

– Авжеж,- підхопив старий. – Якщо хочете, підніміться. Звідти згори краєвид чудовий.

На терасі, де стояло три стільці, було порожньо. Справа, скільки оком сягнути, видно було суцільні тераси, що прилягали ген-ген до чогось темного, кам'янистого, в чому обидва впізнали перший прибережний шпиль. Зліва, легко ковзнувши по двох-трьох вуличках і невидимій звідси гавані, погляд упирався в лінію обрію, де в ледь помітному ряботинні море зливалося з небом. А над тим, що, як вони знали, було пасмом скель, через рівні проміжки спалахувало світло, а його джерела звідси не було видно: це ще з весни крутилися й далі фари маяка, показуючи шлях кораблям, які пливли тепер в інші порти. В чистому після шквальних вітрів глянсуватому небі горіли первісним блиском зорі, і далеке світло маяка раз у раз домішувало до них свій перебіжний попелястий промінь. Вітер ніс дух прянощів та каміння. Навкруги стояла уроча тиша.

Попередня
-= 74 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

anonymous13130 13.08.2014

а мені сподобався твір, є над чим задуматись.


anonymous7538 06.07.2014

Початок інтригує, а далі стає нуднуватим.


Додати коментар