Слава ЗСУ!

– Гарно,- мовив Ріє, сідаючи на стільця,- таке враження, ніби чума ніколи сюди не добиралася.

Тарру, стояв, повернувшись до нього спиною, і дивився на море.

– Справді,- озвався він не відразу. – Гарно.

Він ступив, сів поряд лікаря і уважно подивився йому в лице. Тричі по небу перебіг промінь маяка. З глибокої ущелини вулиці долітав брязкіт посуду. В сусідньому домі тихо рипнули двері.

– Ріє,- якнайприроднішим тоном промовив Тарру,- ви ніколи не пробували довідатися – що я таке? Сподіваюся, ви мені друг?

– Так,- відповів лікар,- я вам друг. Тільки досі нам обом якось часу не вистачало.

– Чудово, тепер я спокійний. Ви не проти присвятити цю годину дружбі?

Замість відповіді Ріє усміхнувся.

– Отож, слухайте…

Десь, не їхньою вулицею, проїхала машина, і, здавалося, вона надто довго котить по мокрій бруківці. Нарешті шерех шин затих, не встигла запанувати тиша, як її порушили далекі невиразні крики. І лише потім тиша всім тягарем зірок і неба впала на обох чоловіків. Тарру знову підвівся; підійшов до поруччя тераси, сперся на нього саме напроти Ріє, який сидів на стільці, втомлено відкинувшись на спинку. Він бачив не постать Тарру, а щось темне, велике, вирізьблене на небесному тлі. Нарешті Тарру заговорив, і ось приблизний переказ його сповіді.

«Для простоти почнімо, Ріє, з того, що я вже пережив чуму ще до того, як попав до вашого міста в розпал епідемії. Досить сказати, що я такий самий, як усі. Але існують люди, котрі не відають того, або люди, котрі зуміли зжитися зі станом чуми, і існують люди, котрі знають і котрим хотілося б вирватися. Так ось, мені завжди хотілося вирватися.

Замолоду я жив з думкою про свою безневинність, тобто без будь-яких думок. Я не належу до розряду неспокійних, навпаки, вступив у життя, як випадає юнакам. Усе мені давалося, наука сама йшла в голову, мені легко велося з жінками, і, якщо я й мав якісь клопоти, то вони швидко минали. Але одного дня я почав задумуватися. І тоді…

Треба сказати, що на відміну від вас бідності я не знав. Батько мій був помічником прокурора, тобто посідав неабияке становище. Одначе він тим не величався, на вдачу був добра душа. Моя мати була проста й скромна, я її любив і люблю, але волію про неї мовчати. Батько зі мною панькався, любив мене, гадаю, навіть намагався мене зрозуміти. Він мав свої любовні пригоди, тепер я знаю напевне, але, уявіть собі, мене це не обурює. Поводився він саме так, як належить поводитися в таких випадках, нікому не завдаючи прикрості. Коротко кажучи, людина він був не надто своєрідна, і нині, по його смерті, я розумію, що прожив він життя не як святий, але й лихою людиною теж не був. Просто тримався середини, а до таких людей звичайно відчувають прихильність, і то надовго.

Одначе мав він одне дивацтво: його настільною книгою був великий залізничний довідник Шекса. Він навіть і не подорожував, хіба що проводив відпустку в Бретані, де мав невеличкий маєток. Проте міг, не запинаючись, назвати годину від'їзду і прибуття поїзда Париж – Берлін, порадити найпростіший маршрут, скажімо, з Ліона до Варшави, не кажучи вже про те, що напам'ять знав відстань з точністю до півкілометра між будь-якими столицями на ваш вибір. От ви, приміром, докторе, можете ви сказати, як проїхати з Бріансона до Шамоні? Навіть начальник станції – і той замислиться. А батько не замислювався. Кожний вільний вечір він намагався збагатити свої знання в цій галузі і вельми ними пишався. Мене це страшенно потішало, і я нерідко екзаменував його, перевіряв відповіді за довідником і радів, що він ніколи не помиляється. Ці безневинні вправи нас і зблизили, бо він цінував у мені вдячного слухача. А я вважав, що його перевага в знанні залізничних розкладів була нітрохи не гірша за всяку іншу.

Але я захопився і боюся перебільшити вагу цієї чесної людини. Бо скажу вам, щоб покінчити з цим питанням, прямого впливу на моє становлення батько не мав. Найбільше – він дав мені остаточний поштовх. Коли мені минуло сімнадцять, батько покликав мене в суд послухати його. В суді присяжних розглядалася якась важлива справа, і він, мабуть, вважав, що стане переді мною у вигідному світлі. Гадаю також, він сподівався, що ця церемонія, здатна вразити юну уяву, заохотить мене ступити на його стезю. Я охоче погодився, по-перше, хотів потішити батька, а по-друге, мені самому було цікаво побачити й почути його в іншій ролі, не в тій, яку він грав удома. От і все, ні про що інше я не думав. Усе, що діється на суді, з раннього дитинства здавалося мені цілком природним і неминучим, як, скажімо, парад на чотирнадцяте липня або роздача нагород при переведенні з класу в клас. Коротко, уявлення про юстицію я мав найрозпливчастіше, але це не заважало мені жити.