знайди книгу для душі...
Голова Грана глибоко пірнула в подушку, шкіра на обличчі набула зеленавого відтінку, погляд згас. Не відриваючись, він дивився на чахле полум'я, яке Тарру розпалив у грубці, кинувши туди стару скриньку. «Погана справа»,- твердив він. І з глибин його охоплених вогнем легенів разом із кожним вимовленим словом вилітав якийсь чудний хрип. Ріє велів йому замовчати і сказав, що зайде згодом. Дивна усмішка кривила губи хворого, і водночас на обличчі проступала ніжність. Він над силу моргнув лікареві: «Якщо я видужаю, шапки геть, докторе!» Але одразу ж поринув у стан прострації.
Через кілька годин Ріє і Тарру знову подалися до Грана, він напівсидів у постелі, і лікар злякався, побачивши, як за такий недовгий термін просунулася хвороба. Але свідомість, здавалося, вернулася, і відразу ж Гран якимсь неприродно глухим голосом попросив дати йому рукопис, що лежав у шухляді. Тарру подав йому аркуші, і Гран, не дивлячись, притис їх до себе, потім простягнув лікареві, показавши жестом, що просить його почитати вголос. Рукопис був коротенький, усього сторінок п'ятдесят. Лікар погортав його і побачив, що кожен аркуш списаний однією й тією самою фразою, нескінченними її варіантами, переробленими і сяк і так, то довше й красивіше, то коротше й безбарвніше. Суцільні місяці травні, амазонка й алеї Булонського лісу, ледь змінені, ледь перевернуті. Тут же були пояснення, часом без міри довгі, а також різні варіанти. Але наприкінці останньої сторінки було старанно виведено всього кілька слів: очевидно, недавно, бо чорнило було ще зовсім свіже: «Люба моя Жанно, сьогодні Різдво…» А вище – написана каліграфічним письмом остання версія фрази. «Прочитайте»,- попросив Гран. І Ріє почав читати:
«Погожого травневого ранку струнка амазонка на чудовій гнідій кобилі неслася серед квітів алеями Булонського лісу…»
– Ну як вийшло? – гарячково спитав хворий. Ріє не смів звести на нього очей.
– Знаю, знаю,- неспокійно соваючись на постелі, пробурмотів Гран,- сам знаю. Погожого, погожого, ні, не те все-таки слово.
Ріє взяв його руку, що лежала поверх ковдри.
– Облиште, докторе. В мене часу не вистачить…
Груди його важко ходили, і раптом він гукнув повним голосом:
– Спаліть його!
Лікар нерішуче глянув на Грана, але той повторив свій наказ таким страшним тоном, з такою мукою в голосі, що Ріє послухався і кинув аркуші в майже погаслу грубку. На мить кімнату осяяло яскраве полум'я, і ненадовго стало тепліше. Коли лікар підійшов до постелі, хворий лежав, повернувшись спиною, майже упираючись лобом у стіну. Тарру байдуже дивився в вікно, ніби його зовсім не обходила ця сцена. Впорснувши хворому сироватку, Ріє сказав своєму прияте-леві, що навряд чи Гран дотягне до ранку, і Тарру зголосився посидіти з ним. Лікар погодився.
Цілу ніч він потерпав на думку, що Гранові судилось померти. Але вранці наступного дня Ріє, зазирнувши до хворого, побачив, що той сидить на постелі і розмовляє з Тарру. Гарячка минулася. Видно було, що він геть знесилів.
– Ох, докторе,- почав Гран,- даремно я так. Але нічого, почну все наново. Адже я все пам'ятаю.
– Почекаймо,- звернувся Ріє до Тарру.
Але і ополудні стан хворого не змінився. Надвечір стало ясно, що Гран урятований. Ріє нічого не розумів у цьому воскресінні з мертвих.
А проте приблизно тої ж самої пори Ріє привезли хвору, він визнав її випадок безнадійним і звелів ізолювати від інших хворих. Молоденька дівчина марила, всі ознаки легеневої чуми були наявні. Але на ранок температура впала. Лікар подумав, що, як і у випадку з Граном, це звичайна ранкова ремісія, а з його досвіду це було лиховісною прикметою. Одначе опівдні температура не піднялась. Надвечір підскочила всього на кілька десятих, а ще через день зовсім упала. Дівчина, хоч і квола, дихала рівно й вільно. Ріє сказав Тарру, що вона врятувалася всупереч усім правилам. Але протягом тижня Ріє довелося зіткнутися з чотирма подібними випадками.
Наприкінці тижня Ріє і Тарру, які заглянули до старого ядушника, застали його в стані неймовірного збудження.
– Отакої,- твердив він. – Знову лізуть.
– Хто?
– Та хто ж – щури!
Від самого квітня ніхто ні разу не бачив у місті жодного здохлого пацюка.
– Невже почнеться все спочатку? – спитав Тарру у Ріє. Старий радісно потирав руки.
– Ви б тільки побачили, як вони гасають! Втіха, та й годі! Він сам бачив двох живих пацюків, що любісінько ввійшли
до нього з вулиці. А сусіди розповідали, що і в них теж з'явилися гризуни. Подекуди на будовах люди знову почули вже давно забуту шамотню й пискіт. Ріє очікував останнього повідомлення з загальними підсумками – його звичайно друкували на початку тижня. Згідно з ним, хвороба відступала.
anonymous13130 13.08.2014
а мені сподобався твір, є над чим задуматись.
anonymous7538 06.07.2014
Початок інтригує, а далі стає нуднуватим.