Слава ЗСУ!

— Може, він і товстий, — відповів пан Родрік, — але не дурний. Тому або ви домовитеся з ним, або король знатиме про вашу недбалість.

На Бранів подив, люті Умбери присягнулися підкоритися наказові, хоча й бурчали невдоволено.

Поки господарі Зимосічі сиділи й приймали панство, зі Жбиру-в-Пущі приїхали Гловери, а від Торгенового Закуту — немалий загін Толгартів. Галбарт і Робет Гловери лишили Жбир у руках Робетової дружини, але до Зимосічі навідався замість господарки їхній управитель.

— Моя пані благають вибачити їм. Діти ще замалі для такої подорожі, а лишати їх самих вони не схотіли.

Скоро Бран втямив, що саме управитель, а не пані Гловер, відає всіма справами у Жбирі-в-Пущі. Чолов’яга зізнався, що досі відкладав лише десяту частину врожаю. Один заплотний чародій, бач, наворожив йому щедре примарне літо перед зимовими холодами. Маестер Лювин дещо мав на думці про тих заплотних чародіїв і не забарився висловитися. Пан Родрік наказав управителеві складати на зиму п’яту частину врожаю, а на доданок докладно розпитав його про байстрюка пані Роголіс — хлопця на ймення Ларенс Сніговій. На півночі усі байстрюки шляхетних батьків мали прізвище Сніговій. Згаданому байстрюкові було майже дванадцять років, і управитель хвалив його за розум та хоробрість.

— Твоє зауваження щодо байстрюка може виявитися корисним, Бране, — опісля того мовив маестер Лювин. — Гадаю, колись із тебе вийде добрий князь на Зимосічі.

— Ні, не вийде. — Бран знав, що князем йому не бувати так само, як і лицарем. — Робб мусить одружитися з котроюсь із панн Фрей, ви мені самі казали. І Вальдери теж так казали. В нього народяться сини — от вони і стануть князями на Зимосічі, а не я.

— Може, й так, Бране, — відповів пан Родрік, — та ось я одружувався тричі, й усі три дружини дарували мені самих доньок, а тепер від них лишилася одна Бета. Мій брат Мартин став батьком чотирьох міцних синів, але до чоловічого віку дожив самий лише Джорі. А коли він загинув, то загинув і рід Мартина разом з ним. Коли кажеш про майбутнє, не можна бути певним ні в чому.

Наступного дня настала черга Леобальда Толгарта. Він балакав про те, що провіщує погода, які вбогі на розум його селяни і як його небожеві кортить поїхати на війну.

— Бенфред самотужки зібрав собі загін латників. Хлопчаків, не старших за дев’ятнадцять років, з яких кожен уже вважає себе новим Молодим Вовком. Я їм сказав, що наразі вони — молоді зайці, а не вовки. То вони зареготали, миттю назвалися Дикими Зайцями і заповзялися носитися полями, почепивши під вістря списів заячі шкурки і горлаючи пісень про лицарські звитяги.

Бран вирішив, що Бенфред Толгарт придумав пречудово. Бран пам’ятав його — галасливого добросердого здорованя, який часто навідувався до Зимосічі з батьком, паном Гелманом, водив дружбу з Роббом та Теоном Грейджоєм. Але пан Родрік, вочевидь, розгнівався на почуте.

— Якщо король потребуватиме нових вояків, він за ними пришле, — заявив старий лицар. — Тому накажіть небожеві, хай лишається у Торгеновому Закуті згідно волі його вельможного батька.

— Накажу, пане, — відповів Леобальд, а тоді перейшов до справи пані Роголіс. Бідолаха не мала ані чоловіка для захисту своєї землі, ані синів, які б її успадкували. Власна дружина пана Леобальда теж була з Роголісів — сестра покійного князя Галиса; панове мають це пам’ятати.

— В садибі, де порожньо й тихо, гуляє недоля і лихо. Я мав на думці відіслати свого молодшого сина до пані Донелли. Хай би виховувала його як власного. Беренові майже десять років, він гарний хлопчина, ще й господині рідний небіж. Він її втішить, це вже напевне, а може, ще й прізвище Роголіс собі перебере…

— Якщо його проголосять спадкоємцем? — припустив маестер Лювин.

— …аби родовід дому не загинув остаточно, — скінчив Леобальд.

Бран знав, що слід відповісти.

— Дякую за ваші вісті, добрий пане, — поспіхом вимовив він, поки пан Родрік нічого не встиг додати. — Ми викладемо цю справу перед моїм братом Роббом. Так, і перед пані Роголіс, певна річ.

Леобальд, схоже, здивувався з того, що Бран взагалі розтулив рота.

— Прийміть дяку, мій принце, — мовив той, але в світло-блакитних очах майнув жаль, змішаний, як здалося Бранові, з дещицею полегшення від того, що цей каліка, дяка богам, не його син. І на мить Бран зненавидів свого гостя.

Проте маестрові Лювину той більше припав до смаку.

— Цілком можливо, що Берен Толгарт влаштує нас щонайкраще, — мовив він, коли Леобальд пішов собі. — Родоводом він наполовину Роголіс, і якщо візьме собі дядькове прізвище…

— …то лишиться тим самим хлопчаком, що й є, — підхопив пан Родрік, — змушеним утримувати свою землю проти таких, як Морз Умбер або той байстрюк Руза Болтона. Все це треба ретельно обміркувати. Щоб Робб міг прийняти розумне рішення, ми спершу мусимо знайти для нього розумну пораду.