Слава ЗСУ!

— Вас можна зрозуміти, — визнав Тиріон, розбиваючи велике брунатне яйце, що недоладно нагадало йому чималу плямисту голову великого маестра. — Але я тримаюся іншої думки. Коли я маю їжу, то з’їдаю її, бо ж раптом назавтра не матиму.

І посміхнувся.

— А скажіть-но мені, чи ваші круки встають так само рано, як ви самі?

Пицель попестив сніжно-білу бороду, що хвилями спадала йому на груди.

— Авжеж. Чи не послати мені по перо та чорнило, щойно ми поснідаємо?

— Нема потреби.

Тиріон виклав на стола поруч з мискою каші два листи — два однакових пергамени, щільно скручені та запечатані воском на обох кінцях.

— Відішліть дівчину, бо я маю до вас розмову.

— Залиш нас, дитино, — звелів Пицель. Служниця поспіхом вийшла. — То ці листи…

— Вони для очей Дорана Мартела, великого князя Дорну. — Тиріон облупив з яйця шкаралупу і вкусив його. Страві бракувало солі. — Два списки одного листа. Птахів вишліть найшвидших, бо справа має величезну вагу.

— Відішлю їх негайно, щойно ми скінчимо трапезу.

— Відішліть просто зараз. Сливи можуть почекати, а держава не може. Князь Ренлі веде військо трояндовим гостинцем, і ніхто не скаже, коли саме князь Станіс підніме якір на Дракон-Камені.

Пицель блимнув очима.

— Якщо така є воля вашої вельможності…

— Саме така.

— Служу панові Правиці.

Маестер поважно звівся на ноги, теленькаючи ланцюгом свого уряду — важким коміром, хитромудро виплетеним з десятку звичайних маестерських ланцюгів і прикрашеним коштовним камінням. Тиріонові здалося, що золоті, срібні та платинові ланки в тому комірі значно численніші за ланки з простих металів.

Пицель пересувався так поволі, що Тиріонові стало часу з’їсти яйце і спробувати сливи — як на його смак, переварені й занадто водянисті — аж поки він не почув шум крил, хутко підвівся, уздрів темну тінь крука у вранішньому небі та швидко обернувся до нагромадження полиць у дальньому кутку світлиці. Зілля, наготуване маестром, вражало уяву стороннього глядача: багато десятків горщиків, запечатаних воском, сотні закоркованих слоїків, стільки ж пляшечок молочного скла, незліченні скляниці та кумани висушених рослин… усі рівненько підписані ретельною Пицелевою рукою.

«Який впорядкований розум», подумав собі Тиріон. Справді, кожне зілля мало своє точне місце — варто було тільки здогадатися, за якими правилами його знаходити. А зілля там були цікаві. Тиріон побачив «солодкий сон» та «нічну тінь», макове молочко, «сльози Лису», порошок «сірого капелюшка», «вовчу смерть» та «гемонський танок», отруту василіска, «сліпучку», «кров удовиці»…

Ставшки навшпиньки і витягнувшись угору, Тиріон спромігся зняти малу запилену пляшечку з однієї з високих полиць. Прочитавши наліпку, він посміхнувся і сховав здобич у рукаві.

Коли великий маестер Пицель з’явився на сходах і почав своє неквапне сходження донизу, Тиріон вже сидів за столом і чистив друге яйце.

— Справу зроблено, пане мій. — Старий всівся у крісло. — Таку справу, її… дійсно слід робити швидко, так… то ви кажете, вона має велику вагу?

— Саме так.

Вівсяна каша виявилася надто густа, як на Тиріонів смак, і в ній бракувало масла та меду. Взагалі-то ані одного, ані іншого в Король-Березі останнім часом майже не бачили, хоча мешканцям королівського замку їх вдосталь постачав князь Гиліс. Половина усіх харчів, які зараз вживалися при дворі, приходила з володінь пані Танди. Росбі та Стокварт лежали недалеко від міста, північніше, і війна їх досі не зачепила.

— Лист не аби кому, а великому князеві дорнійському. Чи можу я спитати…

— Краще не треба.

— Воля ваша. — Пицель так трусився від цікавості, що трохи не обвівав Тиріона вітерцем. — Можливо… королівська рада мусила б…

Тиріон постукав дерев’яною ложкою по вінцях миски.

— Єдине, що мусить рада — це радити королю, маестре.

— Таки-так, — відповів Пицель, — але ж король…

— …є хлопчаком тринадцяти років. Його голосом говорю я.

— Певна річ. Ви ж Правиця нашого короля. Та все ж… ваша ясновельможна сестра, наша королева-намісниця, вона…

— …несе на своїх чарівних білих плечах надзвичайно важкий тягар. До якого я не хочу додавати зайвої ваги. А ви хіба хочете?

Тиріон схилив голову набік і втупився у великого маестра допитливим поглядом.

Пицель опустив очі до миски. Щось у погляді двох різнобарвних Тиріонових зелено-чорних очей змушувало людей щулитися; він про це знав і користувався своїм поглядом за потрібної нагоди.

— Так-так, — пробурмотів старий у миску зі сливами. — Без сумніву, ви маєте рацію, добрий пане. Ви такі розсудливі, що не бажаєте… додавати їй… зайвої ваги.