Слава ЗСУ!

— Я боявся, що ти не прийдеш, дитино.

Санса крутнулася на голос. Непевною ходою з тіней виступив опасистий чоловік з товстою шиєю. На собі він мав важкого темного сіряка з накинутим на голову каптуром, та коли його щоки торкнулася ниточка місячного сяйва, Санса одразу впізнала нездорові плями на шкірі й сітку набряклих жил.

— Пане Донтосе, — видихнула вона, подумки поховавши всяку надію. — То це ви?

— Так-так, панно. — Коли він підсунувся ближче, вона добре розчула кислий винний перегар у його подиху. — Це я.

І простяг до неї руку.

Санса відсахнулася.

— Не смійте! — Вона сягнула рукою під кобеняка, до схованого ножа. — Що… чого вам від мене треба?

— Врятувати вас, — відповів Донтос, — як ви врятували мене.

— Та ви ж п’яні, хіба ні?

— Ну перехилив якусь чарку задля сміливості. Якщо мене зараз схоплять, то здеруть шкіру зі спини.

«А що, цікаво, зроблять мені?» Санса знову впіймала себе на думці про Панночку. Вовчиця вміла винюхувати брехню, так… але ж вона мертва, батько убив її, а все з-за Ар’ї. Санса видобула ножа і виставила його поперед себе обома руками.

— Та ви що, пхнути мене хочете? — спитав Донтос.

— І пхну, — відповіла вона. — Кажіть, хто вас прислав.

— Ніхто, ласкава панно. Присягаюся лицарською честю.

— Лицарською?! — Джофрі наказав зробити з лицаря дурника-блазня, нижчого навіть за Місячка.

— Я молилася богам, аби надіслали мені в порятунок лицаря, — вела вона далі. — Молилася й молилася. Чому ж вони надіслали мені старого п’яного дурня?

— Отака мені нагорода, та й по заслузі… знаю, що скажу дурницю, але… всі ті роки, що я був лицарем, я насправді клеїв з себе дурня… але тепер раптом маю надію знову віднайти в собі лицаря, ласкава панно. А все завдяки вам… вашій милості, вашій мужності. Ви врятували мене, і не тільки від Джофрі, але й від себе самого.

Голос його стишився.

— Співці кажуть, що колись був один дурень, який став найвеличнішим лицарем з-поміж усіх…

— Флоріан, — прошепотіла Санса. Усім тілом їй пробігли дрижаки.

— Ласкава панно, я хочу стати вашим Флоріаном, — сумирно мовив Донтос, падаючи перед нею на коліно.

Санса повільно опустила ножа. В голові царювала якась запаморочлива легкість, наче вона летіла по небі. «Яке безумство — покладатися на слово цього п’яниці. Та якщо я йому відмовлю, то чи матиму колись ще одну спробу?»

— Але ж як… як ви це зробите? Як вивезете мене звідси?

Пан Донтос підняв до неї обличчя.

— Найтяжче буде забрати вас із замку. Щойно ви опинитеся ззовні, завжди знайдеться корабель, який зможе відвезти вас додому. Я тільки муситиму добути грошей і домовитися, ото й усе.

— А чи не можна втекти зараз? — спитала вона, не сміючи сподіватися.

— Просто цієї ночі? На жаль, ні, люба панно. Найперше я мушу знайти певний шлях для вас із замку і дочекатися слушної години. Це не буде ані швидко, ані легко. Мене-бо добре вартують.

Він занепокоєно облизнув губи.

— Чи не приберете ви вашого ножа?

Санса сховала ножа під кобеняка.

— Підведіться, пане.

— Дякую, ласкава панно.

Пан Донтос незграбно зіп’явся на ноги і струсив з колін землю та листя.

— Ваш вельможний панотець був такий чесний та шляхетний чоловік, якого навряд чи колись знала держава, та я став осторонь і дозволив його вбити. Я нічого не сказав, нічого не зробив… але ж коли Джофрі забажав убити мене, ви підняли голос на мій захист. Ніколи з мене не було звитяжця, люба панно, бо ж я не Риам Рожвин і не Барістан Зухвалий. Не перемагав я на турнірах, не здобув слави на війні… але ж колись я таки був лицарем, і ви допомогли мені згадати, що це означає. Моє життя — вбогий дарунок, але він увесь ваш.

Пан Донтос поклав руку на покручений стовбур серце-дерева. Вона бачила, як його трусить.

— Беру в свідки богів вашого батька і присягаюся, що відішлю вас додому.

«Він присягнувся. Урочистою клятвою перед лицем богів.»

— Тоді… я віддаю себе до ваших рук, пане лицарю. Але ж як я знатиму, коли настане час? Ви пришлете мені ще цидулку?

Пан Донтос занепокоєно озирнувся.

— Це надто небезпечно. Ви маєте приходити сюди, до божегаю. Так часто, як зможете. Тут найбезпечніше. Тільки тут і безпечно, більше ніде. Ані у ваших покоях, ані у моєму помешканні, ані на сходах, ані у дворі. Навіть якщо здається, що ми самі. У Червоному Дитинці камені мають вуха, і вільно говорити ми можемо тільки тут.

— Тільки тут, — повторила Санса. — Я запам’ятаю.

— І якщо там, де на нас дивитимуться люди, я видамся вам жорстоким, насмішкуватим чи байдужим, ви вже мені пробачте, дитино. Я маю грати свою роль, і ви теж. Один хибний крок — і наші голови прикрасять мури так само, як голова вашого батька.