Слава ЗСУ!

Гендрі негайно почепив ту саму пику.

— Підемо обоє.

— Арік хай іде, — наполіг Ломик. — Він підкрадається краще за тебе.

— Кажу, підемо обоє.

— А раптом не повернетеся? Мантулик мене один не понесе, ви ж бачите, він не подужає…

— Ще й вовки, — додав Мантулик. — Я їх тієї ночі чув, коли на чатах стояв. Близько.

Ар’я теж їх чула. Вона спала у гіллі в’язу, та виття її збудило. Вона сиділа без сну добрячу годину і слухала вовків, а спиною їй повзали мурашки.

— А ти навіть не дозволяєш нам ватру палити, аби їх відганяти, — пожалівся Мантулик. — Недобре це — лишати нас вовкам на поталу.

— Яку ще поталу, — скривився Гендрі. — Ломик має ощепа від вовків, і ви ж лишаєтеся удвох. Ми тільки подивимося, та й усе, а тоді повернемося.

— Хай там хто сидить, треба їм здатися, — заскиглив Ломик. — Мені треба чимсь ногу лікувати, вона жахливо болить.

— Як надибаємо якогось зілля для ноги, то принесемо, — буркнув Гендрі. — Аріку, гайда, хочу встигнути до заходу сонця. Мантулику, ти тримай Куну при собі, щоб не потяглася за нами.

— Минулого разу вона мене ногою копнула.

— От я тебе копну, як не втримаєш її при собі.

Не чекаючи на відповідь, Гендрі нап’яв на голову свого сталевого шолома і закрокував геть.

Ар’я мусила підстрибувати й дріботіти, аби встигнути за ним. Гендрі був старший на п’ять років, вершків на сім вищий, ще й ногами довший. Якийсь час він нічого не казав, лише сунув собі крізь щільні зарості з сердитим обличчям, роблячи надто багато шуму. Та нарешті спинився і сказав:

— Ломик, мабуть, помре.

Вона не здивувалася. Курц від своєї рани помер, а був же міцніший за Ломика. Коли наставала Ар’їна черга його нести, вона відчувала жар на його шкірі й сморід з ноги.

— Якби ж ми знайшли маестра…

— Маестри є тільки в замках. А якби ми й знайшли якогось, він все одно не став би бруднити руки таким, як Ломик.

На цьому Гендрі пірнув під низьку гілку.

— Неправда твоя! — Маестер Лювин радо поміг би будь-кому, хто б до нього прийшов. Цього Ар’я була певна.

— А він таки помре, і що скоріше, то краще для решти з нас. Треба його лишити, та й годі, як він сам каже. Якби поранили тебе чи мене, він би нас напевне лишив.

Вони спустилися у крутий вузький яр і видерлися протилежним його схилом, чіпляючись за корені.

— Мені обридло його тягнути, і його балачки про здачу в полон теж набридли. Якби він міг стояти на ногах, я б йому за них зуби вибив. Той Ломик — просто непотріб. І плаксиве дівчисько теж нам ні до чого.

— Куну ти не чіпай! Вона просто мала, злякана та голодна.

Ар’я зиркнула за себе, та цього разу мала не попхалася слідом. Мабуть, Мантулик таки втримав її, як йому звелів Гендрі.

— Ні до чого нам вона, — вперто повторив Гендрі. — Вона, Мантулик та Ломик — усі троє нас тільки затримують. Нас ще, мо’, через них повбивають. Ти з усієї зграї один до чогось вдатний. Хоча й дівчисько.

Ар’я застигла на місці.

— Я не дівчисько!

— Та дівчисько ж. Чи ти гадаєш, що я такий самий тупак, як вони?

— Тупак-тупацюра! Нічна Варта не бере до себе дівчат, це кожен знає!

— Оце правда. Не знаю, навіщо Йорен тебе з нами віз, та мабуть, він знав, навіщо. Але ти дівчисько і є.

— Ні!

— То виймай цюцюрку і сци просто тут. Ну ж бо, давай!

— Я не хочу. А якби схотів, то й посцяв би.

— Брешеш. Ти не можеш вийняти цюцюрку, бо її не маєш. Коли нас було тридцять душ, то я не помічав, але ж ти завжди бігала до лісу, щоб відлити зайве. А Мантулик такого не робив, і я теж. Якщо ти не дівчисько, то напевне, якийсь євнух-різанець.

— Сам ти євнух.

— Ти ж знаєш, що ні, — вишкірився Гендрі. — Хочеш, вийму свою цюцюрку і покажу? Мені ховати нічого.

— А от і є чого! — вигукнула Ар’я, палко бажаючи звернути з розмови про цюцюрки. — Ті золотокирейники приїхали до корчми по тебе, а ти й не казав, навіщо!

— Якби ж я сам знав. Гадаю, знав Йорен, та мені не сказав. А чому ти вирішила, що вони шукали тебе?

Ар’я вкусила губу. Вона згадала, що їй сказав Йорен того дня, коли відрізав волосся. «Половина тієї наволочі видасть тебе королеві, як раз плюнути, за прощення гріхів і кілька срібних монет. А інша половина перед тим ще й згвалтує.» Гендрі один був не такий, і королева розшукувала його теж.

— Я тобі скажу, якщо спершу скажеш ти, — сторожко проказала вона.

— Кажу ж тобі, Аріку, сам не знаю… тебе що, справді так кличуть, чи ти маєш якесь дівчаче ім’я?

Ар’я втупилася у покручений корінь в себе під ногами. Вона розуміла, що прикидатися вже годі. Гендрі здогадався, а вона в штанях не має нічого такого, щоб переконати його в іншому. Їй лишалося або дістати Голку і вбити його на місці, або довіритися йому. Та вона не була певна, чи зможе його вбити, навіть якщо зважиться — він сам мав меча і був значно сильніший. Лишалося тільки сказати правду.