Слава ЗСУ!

«Страх ріже глибше, ніж меч». Мерці не могли їй зашкодити, але ж могли ті, які їх повісили. Далеко за шибеницею перед довгим будинком коло води — тим, що під черепицею — стояло двоє вояків у сталевих кольчугах, спираючись на списи. У грузький грунт перед будинком увігнали двійко довгих жердин, з яких звисали прапори. Один був начебто червоний, а другий — якийсь світліший, чи то білий, чи то жовтий. Обидва мляво висіли зі своїх держалн, і у сутінках вона не була навіть певна, що той червоний — ланістерівський кармазин. «Та навіщо мені бачити лева, я ж бачу замордованих людей — хто ще таке робить, крім ланістерівців?»

А тоді зчинився крик.

Двоє списників рвучко обернулися на нього, а в полі зору з’явився третій, штовхаючи перед собою бранця. Щоб розрізнити обличчя, було вже надто темно, та бранець мав на голові блискучого сталевого шолома, і з рогів на ньому Ар’я упізнала Гендрі. «Тупак, тупак, тупак!», майнула в неї думка. Якби він опинився поруч, вона б його знову копнула ногою.

Стражники балакали досить гучно, та вона здалеку слів не розбирала, особливо за ляпанням крил та галасом птаства на шибениці. Один з вартових зісмикнув шолом з Гендріної голови і про щось його запитав, та мабуть, не вподобав відповідь, бо хльоснув поперек обличчя тупим кінцем списа і збив на землю. Той, який упіймав хлопця, хвицьнув його ногою, а другий списник тим часом приміряв на себе бичачого шолома. Нарешті Гендрі підсмикнули на ноги і погнали до великої комори. Розчинилися важкі дерев’яні двері, з них прожогом вискочив малий хлопчина, але один з вартових ухопив його за плече і вкинув назад. Ар’я почула з будинку плач, а тоді вереск такий гучний та болючий, що аж вкусила собі губу.

Стражники запхали Гендрі до комори слідом за хлопчиною і заклали за ними двері засувом. Цієї миті з озера дмухнув сильний вітер, прапори заворушилися й злетіли догори. На вищому держалні, як вона й боялася, віяв за вітром золотий лев. На другому жовтим, наче масло, полем, бігли три спритні чорні істоти. «Собаки», подумала вона. Таких собак вона вже десь бачила, але де саме?

Та байдуже. Головне — що вони запопали Гендрі. Хай там який він був дурний і впертий, а вона мусила його врятувати. Ар’я спитала себе, чи знають вони, що його шукає королева.

Один з вартових зняв свого шолома та вдяг Гендріного. Вона розлютилася, побачивши це, та вдіяти однак нічого не могла. Їй здалося, що зсередини комори без вікон чутно ще вереск, приглушений кам’яними стінами, та розібрати достеменно вона не змогла.

Ар’я сиділа на місці досить довго, аби побачити зміну варти, а заразом ще багато різного. Вояки прибували й відбували, приводили коней до струмка напитися. З лісу повернувся загін мисливців, привіз тушу оленя на жердині. Ар’я дивилася, як оленя обдерли та випатрали, як на тому березі струмка розклали багаття. Пахощі смаженини утворили моторошну суміш зі смородом гнилої плоті мерців. Порожній Ар’їн шлунок схопили корчі, й вона трохи не виблювала. До вечері, що готувалася, прибріла решта загону, розташованого по домівках селища; майже всі прибульці мали на собі сякі-такі кольчуги чи каптани вареної шкіри. Коли олень спікся, найкращі шматки понесли до одного з будинків.

Ар’я гадала, що як стемніє, то вона зможе підібратися ближче та звільнити Гендрі, але стражники запалили смолоскипи від багаття, на якому спекли оленя. Якийсь зброєносець приніс двом вартовим комори хліба та м’яса, а згодом до них вийшли ще двоє і пустили по колу міх вина. Коли міх спорожнів, ті двоє пішли, але вартові лишилися стояти, спершись на списи.

Коли Ар’я нарешті викрутилася з-під куща шипшини і зникла в темряві лісу, її руки та ноги вже геть затерпли. Настала глупа ніч; лише тоненька цівочка місяця час від часу показувалася з-за хмар, що проносилися небом. «Тиха, мов тінь», казала вона собі, рухаючись між дерев. У темряві вона не насмілилася бігти, боячись запнутися на якомусь невидимому корені, а чи й заблукати. З її лівого боку Боже Око ліниво і тихо ляпало хвилями по березі. Направо серед гілля зітхав вітер, шурхотіло листя. Десь далеко чулося виття вовків.

Ломик з Мантуликом трохи не наклали під себе, коли вона виступила з-за дерев просто позаду них.

— Ану тихо, — буркнула вона до них, обіймаючи малу Куну, яка саме підбігла.

Мантулик вирячився на неї величезними очима.

— Ми гадали, ти нас кинула.

У руці він тримав тесака — того самого, якого Йорен відібрав у золотокирейника.

— Я злякався — думав, що ти вовк.

— Де Бичок? — спитав Ломик.

— Його спіймали, — пошепки повідомила Ар’я. — Треба його звідти витягти. Мантулику, ти мусиш допомогти. Ми туди проберемося, вб’ємо сторожу, а тоді я відчиню двері.