Слава ЗСУ!

«От якби Робертові брати виявилися такими ж згідливими.» Хоча Ренлі Баратеон рухався на схід та північ із прудкістю льодовика, все ж його велетенське південне військо невмолимо насувалося на столицю. Тим часом не проходило й ночі, щоб Тиріон не боявся прокинутися від новини, що князь Станіс вже пливе угору річкою Чорноводною. «Припас шал-вогню маємо непоганий, та все ж…»

Від неспокійних думок його відірвав якийсь гармидер на вулиці. Тиріон сторожко визирнув з-за фіранок. Вони саме проходили Шевською площею, де під шкіряним причілком зібрався чималенький натовп, аби послухати просторікування якогось віщуна. Ряса нефарбованої вовни та мотузяний очкур виказували в ньому одного з жебрущих братів.

— Гнилля і розпуста! — пронизливо верещав балакун. — Ось воно, застереження усім нам! Узріть кару Вишнього Батька на наші голови!

Пророк тицьнув пальцем на кривавий мазок по небі. Звідти, де він віщав, відкривався такий вид, що віддалений замок на Аегоновому пагорбі стояв просто перед ним, а комета грізно нависала над баштами. «А він нівроку вміє вибрати місце для вистави», подумав собі Тиріон.

— Ми забруднили, заплямували, занапастили себе! Брат парується з сестрою на ложі королів, а плід їхнього кровозмісу вихиляється у палаці під сопілку дрібного бісового покруча у мавп’ячій подобі! Шляхетні панії злягаються з блазнями й дарують життя гидким потворам! Навіть сам верховний септон забув своїх богів! Він купається у напахчених водах, жирує на всяких мантулах, поки нарід навколо здихає з голоду! Гординя подолала віру, злії черви заповзли на замкові столи, золото панує над людським розумом… та надалі цьому не бувати! Гниле Літо дійшло кінця, і самого Паплюжного Короля звалено з вершини у пекельні надра! Коли вепр розпанахав йому черево, то аж до неба здійнявся великий сморід, а з нутрощів виповзли тисячі гаспидів, що сичали й кусали всіх навколо!

Він знову тицьнув кістлявим пальцем на комету та замок.

— Онде він, посланець небесний! Очистіться, кличуть до вас боги, або ж самі вас очистимо! Омийте ся у вині праведності, ачей позбавити ся вогню палаючого! Так, вогню!

— Вогню! — підхопили інші голоси, та їх потопили вигуки відрази. Тиріона це трохи втішило. Він дав наказ продовжити шлях, і ноші захилиталися, наче корабель на бурхливому морі, поки Смалені прокладали поперед себе дорогу. «Бісів покруч у мавп’ячій подобі, кажеш.» Та по правді, щодо верховного септона поганець мав рацію. Що там про нього днями казав Місячок? Що коли той сідає до трапези, то з великого благочестя з’їдає по страві за кожен лик Седмиці? Згадавши блазнів жарт, Тиріон посміхнувся.

Він був радий, що досяг Червоного Дитинця без подальших пригод. Видираючись сходами до своїх покоїв, Тиріон плекав більші надії, аніж ще на світанку. «Час — ось єдине, чого мені справді бракує; аби ж мати час, щоб зібрати усе докупи. Щойно закінчать ланцюг…» На цьому він прочинив двері своєї світлиці.

Від вікна стрімко крутнулася Серсея, розвіваючи спідницями навколо струнких стегон.

— Як ти смів не зважати на мій наказ?!

— Хто тебе пустив до моєї башти?

— Твоєї башти?! Це королівський замок мого сина!

— Так, я чув щось таке від людей.

Тиріон почувався украй незадоволеним. І те незадоволення повною міркою відчує Крон, бо ж це його Брати Місяця сьогодні вартували при Правиці.

— Та я, власне, саме збирався прийти.

— Ой, чи справді?!

Він рвучко захряснув двері за собою.

— Хіба ти мені не віриш?

— Не вірю ні на гріш, і маю на те причини.

— Ти мене раниш. — Тиріон почалапав до мисника, щоб налити кухоль вина. Ніщо так не сушило йому горлянку, як балачки з Серсеєю. — Якщо я тебе якось образив, то хутко розкажи, як саме.

— Ти огидний черв’як. Мирцела — моя єдина донька. Чи ти й справді гадаєш, що я дозволю продати її, як лантух збіжжя?

«Мирцела», подумав він. «Ось і налупилося яєчко. Нумо подивимося, якого кольору вилізло курча.»

— Про лантух збіжжя ти кажеш недоречно. Мирцела є принцесою. Дехто скаже, що принцеси народжуються саме для такої долі. Чи може, ти мала намір видати її за Томена?

Її рука рвучко хльоснула, вибиваючи з його руки келиха і розхлюпуючи вино на підлогу.

— Брат ти мені чи ні, але за таке я мала б вирвати тобі язика. Намісниця при Джофрі — я, а не ти, і я кажу, що Мирцелу не повезуть тому дорнійцеві, як крам на возі — так, як мене повезли до Роберта Баратеона!

Тиріон струсив вино з пальців і зітхнув.

— А чому ні? У Дорні їй буде далеко безпечніше, ніж зараз тут.

— Ти зовсім не маєш розуму, чи він в тебе такий збочений? Ти знаєш незгірш мене, що Мартели не мають причини нас любити!