Слава ЗСУ!

Вінчаний олень, вигаптуваний золотим шиттям, прикрашав і груди зеленого оксамитового каптана короля — знак Баратеонів у кольорах Вирію. Дівчина, яка поділяла з Ренлі престол, теж походила з Вирію — його молода королева була донькою князя Мейса Тирела. Кетлін знала, що саме їхній шлюб служив тим розчином, який скріплював разом вибудуваний на півдні великий військовий союз. Ренлі мав двадцять один рік від народження, а дівчина була не старша від Робба, дуже гарненька, з ніжними очима сарни та хвилею пишного брунатного волосся, що вільними кучерями спадало їй по плечах. Усмішку вона мала сором’язливу і надзвичайно чарівну.

На бойовищі новий лицар вилетів з сідла від удару лицаря у смугастому веселковому корзні. Король заволав схвалення разом з іншими.

— Лорас! — почула вона. — Лорас! Вирій!

Королева у захваті заплескала долонями.

Кетлін обернулася, щоб подивитися кінець бою. Тим часом лишилося четверо бійців, і улюбленця короля та натовпу було годі сплутати. Пана Лораса Тирела вона не знала, бо ніколи не стрічала, та навіть на далекій півночі люди чули й переповідали казки про вояцьку вправність юного Лицаря Квітів. Пан Лорас сидів на високому білому румаку, вдягненому в срібну кольчугу, й бився довгою сокирою. Серединою його шолома збігав гребінь золотих троянд.

Двоє з інших вцілілих об’єднали зусилля і ринули разом на лицаря у блакитному обладунку. Коли вони наблизилися з двох боків, той натягнув повід, вдарив одного просто в обличчя побитим щитом, а його чорний огир хвицьнув сталевим копитом іншого. За миг ока один супротивник впав з коня, а другий похилився у сідлі. Блакитний лицар зронив розтрощеного щита на землю, щоб звільнити руку, і тут на нього налетів Лицар Квітів. Вага сталевої лицарії, здавалося, аніскільки не заважала панові Лорасу рухатися хутко та спритно, розвіваючи за плечима веселковим корзном.

Білий та чорний коні закружляли один навколо одного, наче закохані на святі врожаю, поки вершники обмінювалися сталевими поцілунками. Виблискувала сокира, вихором крутився телепень. І те, і те було затуплене для турніру, але брязкіт зчиняло неймовірний. Не маючи щита, блакитний лицар потерпав гірше від пана Лораса, який дощем сипав удари на його голову та плечі під волання «Вирій!» з натовпу. Телепень теж не висів без діла, віддаючи супротивникові належне, та під його грізну кулю пан Лорас кожного разу підставляв свого побитого зеленого щита, прикрашеного трьома золотими трояндами. І ось нарешті сокира поцілила долоню блакитного лицаря у зворотньому замаху, від чого той впустив телепня, а натовп застогнав і завив, наче дикий звір у любовній гарячці. Лицар Квітів здійняв сокиру для останнього удару.

Але блакитний лицар не чекав, а ринув просто на нього. Огирі стрілися зі страшним ударом, тупе лезо сокири врізалося у посічений блакитний панцир… але лицареві вдалося затиснути руків’я у вкритих сталлю пальцях. Він викрутив зброю з Лорасової руки, обоє зчепилися у боротьбі, а наступної миті почали разом падати з коней додолу. Коні зненацька відсунулися один від одного, а їхні вершники гепнули на землю з карколомною силою. Головна вага удару припала на Лораса Тирела, що опинився знизу. Блакитний лицар витяг довгого вузького ножа і розчахнув Тирелове забороло. Натовп заревів так, що Кетлін не зуміла почути сказане паном Лорасом, але слово ясно читалося на його скривавлених вустах. «Здаюся.»

Блакитний лицар так-сяк зіп’явся на ноги і змахнув кинджалом у бік Ренлі Баратеона — переможець вітав свого короля. У поле ринули зброєносці, щоб допомогти переможеному підвестися. Коли з нього зняли шолом, Кетлін аж здригнулася, побачивши, який він молодий — хіба на два роки старший за Робба. Може, він і був такий вродливий, як його сестра, та зараз розсічена губа, вирячені очі й струмок крові крізь сплутане волосся заважали сказати напевне.

— Підійдіть-но! — закликав король Ренлі до переможця.

Той зашкутильгав до помосту. Зблизька сяючий блакитний обладунок не здавався таким вже пишним: його вкривали довгі зарубки від мечів, ум’ятини від келепів та буздуганів, полива на панцирі та шоломі відвалилася шматками, корзно висіло пошматованою ганчіркою. Судячи з ходи, людина всередині обладунку постраждала не менше. Кілька голосів привітали лицаря вигуками «Тарф!», ще кілька, на подив Кетлін, чомусь крикнули «Краля!», та більшість люду зберегла мовчанку. Блакитний лицар став на коліно перед королем.

— …милість, — мовив він придушеним під глухим побитим шоломом голосом.

— Ваш батько ніскільки не перебільшував, коли хвалив вашу вправність у бою, — рознісся полем голос Ренлі. — Бачив я раз чи два, щоб пана Лораса збивали з сідла… та ще ніколи у такий спосіб.